Оксана Лущевська

Старовинного міста душа
Шепче в’яло набожні слова.
І сьогодні, уперше в житті
Парфумерно так пахне айва.
Мати-й-мачуха погляд пече
Колоритом терпкого видіння.
Я в буденності

Вічним паломником храмів наземних
Повертайся скоріше додому.
І на лаври величні заради спасіння
Відпускай ту безсилу втому.
Очищаєш ти душу – чотириста років
Просиш Божої

Почаюємо… Малиновий напій
розігріє руки… І слова
аж посипляться, як рима на папір
і пожалять, наче кропива.
Поговоримо… Декілька хвилин
губи потремтять… І

Желатином мозок взявся,
Розмовляю з тишею:
Усе сказане відразу
На шматочки кришу я.
Нашаровую розмову
Із питальних знаків
Чи потрібно,чи коректно?
…Так перлік

Чоловік, що сидів під туєю
на бронзовій купі хвої
так дивився,
мов звав із собою,
крізь шпарини
соборних
стін

Він? Не він?
Він? Не він?

З голови його

Хай замітає осінь почуття
бурхливо-жовтим теплим листопадом,
багряними листками каяття,
хай сипле щиро понад тихим садом.

Хай обіймає мерзлий квіт жоржин,
троянди білі хай в

Літо прострибало жабкою,
пролетіло метеликом.

Літо пробігло мишкою,
проповзло мурашкою.

Літо проквітло квіткою,
пристигло ягодою.

Літо проплюскотіло

І
Нагромаджено юних спогадів
у ранніх фресках Дієго Рівери:
жовто-білі величні лілії,
ледь помітні прозорі пера,
тихі води,
трави лимонові,
і цупкі – цукрові тростини

Тінь. Надвечір’я. Вітер. Пісок.
Хвилини, як балерини –
Танцюють в промінні буденних “але”
Експозиції журавлині.

Вагома розмова про справжню любов,
Допитливі скиглять

Рукою відчуваю тепле дерево,
Роками відчуваю певну мить,
Духмяні оберемки різнобарв’я,
Я серцем відчуваю, що щемить.

Щокою відчуваю хибність доторку,
Нудьгою відчуваю біль

Попурі із Шопена,
Теракотова даль.
Шарф – на плечі тендітні,
На обличчя – вуаль.
По-аматорськи гарно
Життєстійко роками
Насувається ніч,
Ніби пікова дама.

Роздає

Велетенські осики –
Листаті гіганти,
Повні пригорщі сліз,
Зорі, як діаманти
Де-не-де, з-поміж трав,
Знову в небо злітають
У фіалкових обріях
Ніжно зітхають.
Як в

Віолетті

Півонії вбігли в садок,
постояли, послухали спів шпаків —
і втекли. А одна затрималась,
дві пелюстки зронила —
та й кинулася наздоганяти

Зима почалася із дива –
і хмари спускалися босі,
як мавки, в вінках калинових,
із снігом у срібнім волоссі.
Їх тіні тендітно гойдались
у рощі – із верболозу,
і з кожним

Я — мов зайчик: ніс рожевий, великі вуха,
довкола принюхуюся і прислухаюся,
а серце теленькає-теленькає:
я всього боюся.

Вітер дмухне: «Хоч би не ураган…»
Дощ накрапає: «Аби

Мрії –
в розшиту торбину,
в руки –
потерті сандалі…
Набережна…
Романтичність…
Запах терпкого сандала.
В водах –
розніжений місяць,
зорі –
солодкі

Мій кінь бойовий спіткнувся,
Здригнулась земля під ним.
В чумацьких степах я падаю
В рожевий ранковий дим.

Мій кінь бойовий спіткнувся,
Злякався і став на диби.
Я падаю в

На трембітах грають ангели
Гучно: свят-свят.
В парцелянових оселях
Дужі кобзи сплять.

Жовте листя одзвеніло
Гучно: дзень-дзень.
У долонях несе світло
Соромливий

Вельмишановна моя свідомосте,
Світла панно,
Я молилася Дажбогу
Вранці рано.
Я вдивлялася щиро у небо,
О, велич!
І вслухалася у степ,
В його клич.
В божевіллі

Хто створив тебе, чоловіче?
(Лише Богу одному відомо)
Хто вдихнув в тебе смак любові?
І чи сталося те свідомо?

Чи стояв ти на перехрестті,
Вибираючи шлях в реальність?
Чи