Оксана Лущевська

Здаюся собі дзеркалом –
в вітальні на стіні.
А інколи, здається,
те дзеркало в мені
блукає лабіринтом
свідомого чуття,
тоді я відчуваю
жадобу до життя:
люблю його

Міфологічні велетні,
Як ситі хижаки
Закінчують дослідження під назвою “Людина”.
Неординарні образи
Вербової нудьги
Поскиглюють заплакано, як змучена дитина.
Дзеркально

Як іронічний натяк,
Без табу
Черстві слова посипались потужньо.
На толерантні, витончені дні.
Скривилось сонце.
(Випрямилась мужньо).
І електрично спазмами

Душанбе
зустріне тебе
розпеченим сонцем кольору глини
руді зябра ураз невимовно поглинуть
твою втому, безсилля, знемогу…
Невідомо – чи й станеш на ноги,
Невідомо – що буде

Білі баранці
в мене на руці –
цій і цій.

Цe морська вода
з пригорщі втіка –
ців-ців.

Хвилі-бігунці –
білі баранці,
чи то вівці?

Дерева і квіти –
Літописи світу.
Довершеність листя –
Пейзажі барвисті.
І гори гіганти збирають галантно
сріблясте і ніжне небесне тепло
в прозоре богемське омріяне

Дрібний весняний дощ прозорими слізьми
сьогодні омиває столиці панораму.
Мовчання має сенс, то ж краще – помовчи
не говори словами про почуттєву гаму.
Не говори про світ, як

Приходила думка навшпиньки,
Приносила в жменях ожину,
В очах – ледве тепле сонце,
В волоссі – барвисті жоржини.
Щось ніжне прошепотіла,
Поглянла прямо в душу,
“Я, ніби,

(твоя)

Зарезервоване місце на кладовищі –
Бджолині соти.
Волхви чаклують, йдучи дорогою
В свої висоти.
Переноситься душа стрімка
В землі тенети.
І вібрують

Стоїть непорушно обвуглений глечик
Як дерев’яний солдатик.
Мереживом пишним розкинулись тріщини
У пам’ятні дати.
Ще пращури в ньому сливи носили
До Рожаниці.
Дбайливо

Матріархат
І всі ми – госторозорі.
Заманюємо здобич на гачок.
Побережись!
Вже витонченні пальці
Метають стріли. Ви все про смичок?
Проігноруйте!
Довгов’язі

був звичайний маршрут,
був тролейбус той самий,
скиглив вітер з вікна розбитого;
був квиток той щасливий,
бо цифри співпали
із чорнила –
чорнила
розмитого;
і була я

Чап-чап,
чайки в воді.

Чап-чап,
лапки руді.

Чап-чап,
білі човни

Чап-чап,
тихі вони.

Чап-чап,
йду я сама.

Чап-чап –
чайок нема.

Були б крила
Я б любила –
Над самотніми мостами
Хмар торкатися устами.
Були б мрії
Я б надії –
Щоб світанки зустрічали
Чорнобривцями вквітчала б.
Було б щастя
Я б

Старезний замок. Площі. Кав’ярні.
Ці зими не схожі на зими в Провансі.
Дзвони лунають з-під самого неба,
Струнка дзвіниця скривилась в гримасі.

Барвистий ярмарок. Циганські

…пальці легкі як калинове листя,
в обіймах останніх сьогодні сплелися.
Палають рум’янцем цілованні щоки,
Ти поряд. Ти тут. Та це лише “поки”.
Історію вічну “про тебе – про

Усе крутиться, значить логічно:
Я тебе ще колись покохала
Кожум’якою з русим волоссям,
Скіфом, русичем… Я цілувала
Твої сонячні дужі долоні,
Не цуралась падіння у

Твоє божественне походження –
Омріяна, дзвінка печаль.
О, мамо Ладонько, знаходжу я
Світанки на його плечах.
І сонце світиться жарптицею,
Цілунки опадають квітами.
Стаю

У життя сьогодні інший смак,
Настрій інший, буцімто щасливий.
Золотаві верболози слів
Падають на ледь дозрілі сливи.
Б’ють у бубни запальні громи,
Хмари витинаються юрбою.
І

Чи ти стріла, що випустив стрілець?
Чи ти лучник, що ту стрілу пускає?
Моє кохання – пише олівець,
твоє кохання як роман безкраїй.

Чи ти свідомість певного життя?
Чи ти ж бо