Оксана Лущевська

“…нині люди як ті боги. Самі
все вирішують” – Р. Іванченко
“Сіті життя і смерті”

Розігнали боги колісницю
і пустили –
у прірву небесну.
Сонце вкотре тоді
воскресло

Чоловік, що сидів під туєю
на бронзовій купі хвої
так дивився,
мов звав із собою,
крізь шпарини
соборних
стін

Він? Не він?
Він? Не він?

З голови його

Жити-пережити –
він боявся долі.
Як посохло жито
шукав вітру в полі.
Говорив із небом
як рипіли сосни.
Десь, за небокраєм
він знаходив сонце.
Замовляв

Жовтень…

В тумані
дні невблаганні,
ти окаянно
танцюєш сама, –
руки тендітні
в буденність, як в бубон,
шалено колотять…

Жадає пітьма
недоторканності

…кланяйся жінко в ноги
помилились пророки слав’янські:
Адам – не із глини, а – з плоті
і м’язи його спартанські.
Не з Раю його прогнали –
з землі вавилонської дикої,
із

Два холодих місяця у очах твоїх,
Два прозорих вогняних силуети,
Колір неба, лісу, сяйва і води,
І мене щасливої два портрети.

Два пекучих сонця у очах твоїх,
Два яскравих

Крислатий дуб сховає від дощу,
І прошепоче нам “люблю” осіннє листя,
На горобині птахи зайнялися
пекельним спогадом. Та я їх відпущу!
Нехай летять в безмежність наших

Віолетті

Півонії вбігли в садок,
постояли, послухали спів шпаків —
і втекли. А одна затрималась,
дві пелюстки зронила —
та й кинулася наздоганяти

…розітнути світанок мечем,
зазирнути в степи неосяжні.
Таке щастя! Зустріти тебе
молодим Світовидом звитяжним.
Таке щастя! Торкнутися гір,
обійняти освячений ранок.
У

І
Нагромаджено юних спогадів
у ранніх фресках Дієго Рівери:
жовто-білі величні лілії,
ледь помітні прозорі пера,
тихі води,
трави лимонові,
і цупкі – цукрові тростини

Теплий вечір нагадає про любов:
Скільки ж років прошмигнуло з того часу?
Не – скін – чен – ніс- ть.
(Сльози на очах)
Ми святили яблука на Спаса.
Ми святили
яблука на

Запроси мене до вальсу
Під сполоханим дощем!
Твої плечі – мої руки,
Серця стук і серця щем.
Все кружляє – дощ вальсує
падає на гори листя.
Моє щастя, моя

Я — мов зайчик: ніс рожевий, великі вуха,
довкола принюхуюся і прислухаюся,
а серце теленькає-теленькає:
я всього боюся.

Вітер дмухне: «Хоч би не ураган…»
Дощ накрапає: «Аби

Літо прострибало жабкою,
пролетіло метеликом.

Літо пробігло мишкою,
проповзло мурашкою.

Літо проквітло квіткою,
пристигло ягодою.

Літо проплюскотіло

Цап-царап,
лізе краб.

Клешні вперед,
дере-дере.

Я його не бою-ю-юсь!
Тпрусь! Тпрусь!

У мого брата є пташка,
мала бавовняна пташка,
це я сплела йому пташку,
коли він ішов на війну.

Мотаючи нитку на нитку,
я думала, як моя пташка
в глибокій кишені

…то був танець химерної тіні,
що тремтіла листком осіннім,
її очі, немов, голосили й, ніби, били
жалом осиним.
То неначе в минулі століття
ти ішов розміреним

Модельянівська жінка
меланхолійно
дивиться вдаль очима лляними
і неозоро
на шию точену
тіні лягають зірками скляними.

– Хочу їх бачити! Хочу їх бачити! Нащо ти твориш

Черепаха-мама,
черепаха-тато
бі́дкаються*: де ж це
черепашенята?
І гукають:
Че-че!
І гукають:
Ше-Ше!
І гукають:
Та-Та!

Пелікан у воді —
глип-гли́пи.

Чи не бачили ви
риб-ри́би?

Гачкуватим дзьоби́щем —
хрип-хри́пи.

Широчезним крили́щем —
рип-ри́пи.

У воді пелікан