Оксана Лущевська

Були б крила
Я б любила –
Над самотніми мостами
Хмар торкатися устами.
Були б мрії
Я б надії –
Щоб світанки зустрічали
Чорнобривцями вквітчала б.
Було б щастя
Я б

Дерева і квіти –
Літописи світу.
Довершеність листя –
Пейзажі барвисті.
І гори гіганти збирають галантно
сріблясте і ніжне небесне тепло
в прозоре богемське омріяне

Жити-пережити –
він боявся долі.
Як посохло жито
шукав вітру в полі.
Говорив із небом
як рипіли сосни.
Десь, за небокраєм
він знаходив сонце.
Замовляв

Душанбе
зустріне тебе
розпеченим сонцем кольору глини
руді зябра ураз невимовно поглинуть
твою втому, безсилля, знемогу…
Невідомо – чи й станеш на ноги,
Невідомо – що буде

Зима почалася із дива –
і хмари спускалися босі,
як мавки, в вінках калинових,
із снігом у срібнім волоссі.
Їх тіні тендітно гойдались
у рощі – із верболозу,
і з кожним

Мрії –
в розшиту торбину,
в руки –
потерті сандалі…
Набережна…
Романтичність…
Запах терпкого сандала.
В водах –
розніжений місяць,
зорі –
солодкі

Крислатий дуб сховає від дощу,
І прошепоче нам “люблю” осіннє листя,
На горобині птахи зайнялися
пекельним спогадом. Та я їх відпущу!
Нехай летять в безмежність наших

Якщо вже стрибати, то тільки угору,
Якщо вже кохати, то зараз і тут.
Немає в коханні ні завтра, ні вчора,
Кохання – то рясту рожевого жмут.

Якщо поспішати, то тільки до

Старезний замок. Площі. Кав’ярні.
Ці зими не схожі на зими в Провансі.
Дзвони лунають з-під самого неба,
Струнка дзвіниця скривилась в гримасі.

Барвистий ярмарок. Циганські

…пальці легкі як калинове листя,
в обіймах останніх сьогодні сплелися.
Палають рум’янцем цілованні щоки,
Ти поряд. Ти тут. Та це лише “поки”.
Історію вічну “про тебе – про

Теплий вечір нагадає про любов:
Скільки ж років прошмигнуло з того часу?
Не – скін – чен – ніс- ть.
(Сльози на очах)
Ми святили яблука на Спаса.
Ми святили
яблука на

Ти сягаєш в глибоке,
як море, крісло,
тонеш у ньому.
Кожне слово –
за словом
безжально креслиш,
креслиш втому.

Мені тісно від тебе
от-от, здається,
глянеш

Чоловік, що сидів під туєю
на бронзовій купі хвої
так дивився,
мов звав із собою,
крізь шпарини
соборних
стін

Він? Не він?
Він? Не він?

З голови його

І
Нагромаджено юних спогадів
у ранніх фресках Дієго Рівери:
жовто-білі величні лілії,
ледь помітні прозорі пера,
тихі води,
трави лимонові,
і цупкі – цукрові тростини

Цап-царап,
лізе краб.

Клешні вперед,
дере-дере.

Я його не бою-ю-юсь!
Тпрусь! Тпрусь!

Хить-хить –
повітряний змій
летить.

Виль-виль-
хвіст торкаоься
хвиль.

Бпим-бпим –
і я полену
за ним

у небо блакить:
хить-хить.

Чап-чап,
чайки в воді.

Чап-чап,
лапки руді.

Чап-чап,
білі човни

Чап-чап,
тихі вони.

Чап-чап,
йду я сама.

Чап-чап –
чайок нема.

Білі баранці
в мене на руці –
цій і цій.

Цe морська вода
з пригорщі втіка –
ців-ців.

Хвилі-бігунці –
білі баранці,
чи то вівці?

Черепаха-мама,
черепаха-тато
бі́дкаються*: де ж це
черепашенята?
І гукають:
Че-че!
І гукають:
Ше-Ше!
І гукають:
Та-Та!

Одягнула вінок із пташиного пір’я
сукню прозоро-білу,
насвітанку, розкинувши руки тендітні,
у блакитне безмежжя злетіла.
І посипались сльози на землю дощами,
насінням рослин