Микола Вінграновський

Будеш, мати, мене зимувати,
Будеш мати мене коло хати,
Будеш мати мене коло хати…

Ходить полем мій кінь вороненький,
Ходить полем мій кінь молоденький,
Ходить полем коник

Зірок запізнілі курчата
Розбіжаться від мене в ніч —
Вибігай за село стрічати,
Моя посивіла піч!

Приголублю твою затулу,
І під струнами рогози
У кімнату мене

Літа жадань, літа сум’ять і знади!
Усе, усе — водою з-під човна.
Страждай і плач тепер, моя ти сладо,
Журись журбою серця і чола.

Оце і все із поля наших снів.
Скінчилися

Лошиця з дикими і гордими ногами,
Із ніздрями рожевими на сонці
І матово-темнавими вночі,
Лошиця із мінливими очима —
То чорними, то синіми, то мідними —
Під мідним пасмом

Зазимую тут і залітую,
В цій великій хаті не своїй,
У кутку відтихну, відлютую,
Намовчусь у темряві німій.

Поза полем небо та піднеб’я,
З-попід неба димаровий дим,
І

І замалий, і неширокий
Цей світ без берега і меж,
Що з ночі в ніч притихлим оком
В вікні дорогу стережеш.

Суха та шибка чи волога
У сніголет чи в дощосіч,
Але порожня йде

Я скучив по тобі, де небо молоде,
Два наших імені розлука вполювала
Й за руки їх, розлучених, веде,
Отак довіку б їх не розлучала.

Люблю тебе. Боюсь тебе. Дивлюсь
Високим

В кукурудзинні з-за лиману,
Де тихі дині в жовтих снах,
Де зайченята плачуть маму
І голубим сміється птах,

В невільнім вив’яленім літі,
Де в переліті вже крило,
Де сохнуть

Сидів і довго думав над собою
Блакитний вечір вдома навесні,
Тим часом як спливалася водою
Його зоря на темному веслі.

Я не скажу, що я — оце той вечір
В блакитнім одязі на

Цієї ночі птах кричав
У небо відлетіле.
Цієї ночі сніг упав —
На чорне впало біле.

Цієї ночі уночі
Ми тихо говорили…
Різдвяні пахли калачі,
Шибки в мороз

Вона була задумлива, як сад.
Вона була темнава, ніби сад.
Вона була схвильована, мов сад.
Вона була, мов сад і мов не сад.

Вона була урочиста, як ніч.
Вона була одненька,

1
Тут все говорить із прадавніх пір,
Тут вічність диха тихо серед гір.

Це не легенда лине давниною
І не мара злітає із пітьми…
Човни століть пливуть переді мною,
Вантажені

Коли моя рука. то тиха, то лукава,
В промінні сну торкнеться губ твоїх
І попливе по шиї і небавом
З плеча на груди, із грудей до ніг…

Коли твоя рука солодка, ніби

Темніє вечір, вівці і горби,
Погуцали під гору дві смереки,
Боками світять хмари і гриби,
І світить Шлях, що із Варяг у Греки…

Поворухнися, дощику, і стань!
Полоскочи

Лошиця нюхає туман,
З туману пахне їй туманом
І видно: з-за туману тьмяно
Зіходить місяць-молодан.

Перепочинює ріка,
Холодне злизує каміння,
І тупотить з-під

Димів долинних вечорове стлище,
Крила низького повечірній плин,
І попелище хмар ще попліє поки що
До погляду зорі подимлених долин.

Долинює відра криничний темний

Ні жінки, ні хати тієї нема,
Старі лиш валяються капці,
Та вітер зі степу несе у лиман
Осіннє насіння акацій.

Та згорблена стежка в глухій кропиві
Показує небо по

Снігами вітровінь поля відволочила,
Прижовклено збіліла далина —
Дніпровими високими очима
Дитинносіро глянула весна.

Весна моєї вільної надії!
Гінка тремтінь у промені

Винова дама, — а гора Хомок, —
Винові крила темінь розпустила,
І запросив голубку голубок
Потанцювати танго любомиле.

Вечірнє танго, танго на Хомку, —
Ти обіймаєш білими

Ліс в осені стояв. Дивився на райцентр.
Смолою синьою перекипало літо,
І дихала земля з прив’ялених люцерн,
Прощався з літом джміль, марудив розджмеліто,
Дивився вовком, вовком і