Микола Вінграновський

Сосновий день хиливсь в сосновий вечір,
І помідорне сонце обливалось
під краном у блакитному саду,
Ще тінь сіріла,
ще бриніли квіти, —
червона кофта поливала їх, —
Ще все

В тихім світлі нічних заграв
Пахло море вечірнім сіном…
Вітер хвилі на руки брав
І виносив на берег синій.

Ми стояли в кормі човна —
Серце в серце і руки в руки.
Ми

Літа жадань, літа сум’ять і знади!
Усе, усе — водою з-під човна.
Страждай і плач тепер, моя ти сладо,
Журись журбою серця і чола.

Оце і все із поля наших снів.
Скінчилися

Лошиця з дикими і гордими ногами,
Із ніздрями рожевими на сонці
І матово-темнавими вночі,
Лошиця із мінливими очима —
То чорними, то синіми, то мідними —
Під мідним пасмом

Зазимую тут і залітую,
В цій великій хаті не своїй,
У кутку відтихну, відлютую,
Намовчусь у темряві німій.

Поза полем небо та піднеб’я,
З-попід неба димаровий дим,
І

І замалий, і неширокий
Цей світ без берега і меж,
Що з ночі в ніч притихлим оком
В вікні дорогу стережеш.

Суха та шибка чи волога
У сніголет чи в дощосіч,
Але порожня йде

Боюсь поворухнутись… тишина…
Я ще не знав такої легкості й свободи:
Чи то весни колиска запашна
Мене гойднула в чисті небозводи,

Чи, може, хто з благословенним словом
До мене

Вже сказано “ні” в одлетілому літі,
Хоч вчора-звечора було іще “так”,
Червоно та біло у жовтому житі
Зацвів та опався знервований мак.

Ідеш чи стоїш, але слово за слово,
Ідеш

Сидів і довго думав над собою
Блакитний вечір вдома навесні,
Тим часом як спливалася водою
Його зоря на темному веслі.

Я не скажу, що я — оце той вечір
В блакитнім одязі на

Цієї ночі птах кричав
У небо відлетіле.
Цієї ночі сніг упав —
На чорне впало біле.

Цієї ночі уночі
Ми тихо говорили…
Різдвяні пахли калачі,
Шибки в мороз

Вона була задумлива, як сад.
Вона була темнава, ніби сад.
Вона була схвильована, мов сад.
Вона була, мов сад і мов не сад.

Вона була урочиста, як ніч.
Вона була одненька,

1
Тут все говорить із прадавніх пір,
Тут вічність диха тихо серед гір.

Це не легенда лине давниною
І не мара злітає із пітьми…
Човни століть пливуть переді мною,
Вантажені

Стояла в травах ніч, а трави пахли літом,
За кленами сіріло джерело,
І небо йшло задумливо над світом,
І довгі зорі сіяло крізь віти,
Втираючи хмариною чоло.
За травами у

Не дивись у сніги на дорогу оту,
Не дивися на заячий слід у сльоту,
Не дивись на крило, не дивись на стебло,
Не дивися на те, що було і цвіло.

Не дивися на небо, де хмари

Лошиця нюхає туман,
З туману пахне їй туманом
І видно: з-за туману тьмяно
Зіходить місяць-молодан.

Перепочинює ріка,
Холодне злизує каміння,
І тупотить з-під

Димів долинних вечорове стлище,
Крила низького повечірній плин,
І попелище хмар ще попліє поки що
До погляду зорі подимлених долин.

Долинює відра криничний темний

Ні жінки, ні хати тієї нема,
Старі лиш валяються капці,
Та вітер зі степу несе у лиман
Осіннє насіння акацій.

Та згорблена стежка в глухій кропиві
Показує небо по

Снігами вітровінь поля відволочила,
Прижовклено збіліла далина —
Дніпровими високими очима
Дитинносіро глянула весна.

Весна моєї вільної надії!
Гінка тремтінь у промені

У лісі темно. В лісі ніч.
Сидить навпочіпки світання,
І дотліва вогнева тліч,
Жовтіє в сніг дорога санна.

Під верболоззям в казані
Чорти різдвяне тісто місять,
Й на

Стояла баба, руки склала.
Старій давно пра-пра-пра-про…
Тополя вітром ледь хитала,
І воловодився Дніпро.

На бабу кібчик сів, бо ніде,
Почистив з бабою крило
І полетів