Микола Вінграновський

І спродалась, й скупилась, та й додому,
Окрай дороги стежкою собі…
А на обличчі тихомолодому
Цвітуть два маки тихомолоді.

В одній руці корзина базарова,
І на другій дитина

Заміновані Гітлером в чорній воді у підвалі,
Ви стояли. Мадонно, в останніх обіймах життя —
І хрести літаків напливали на ваше дитя,
Розверталися танки до вашої. Жінко,

Але було вже пізно мальвам,
І літові, і ластівкам,
Лиш далечінь синьоблагальна
Когось благала: не пускай!..

Але — прощалось. Вітром-листом
Чи по тобі, чи по

Зупинилась тиша тиха і незбудна,
Зупинився в небі вечоровий дим.
Не спинись лиш ти, любове моя трудна,
Трудним світом білим падай, але йди.

Йди, моя любове, заки сил і

На базарі рученьки ісклала,
В білій хустці, в сірім піджаці,
Голову на буханець поклала,
Задрімала в хліба на щоці.

У чоботях, в темній спідничині,
В білому

На синю синь води лягла від хмари тінь,
Посумувала хмара за собою.
До вечора іде, холонучи, теплінь
І тулиться до каменя щокою.

Складались два крила, вже поночі, під

Ні бекання, ні мекання у мжичці,
Куди не кинь — по голову плюта.
В короні з буряків на буряковій гичці
Із димаря Варвара виліта.

Де гайвороння вимокла орава
Над клубом спить

Уже тоді, оповесні, коли
Горища пахнуть першим сіном
І гарбузи цвітуть між картоплями,
Уже тоді прощання полохливе
Носив я в серці — ношу кам’яну.
Мені вже бачились підбиті

Мчить теля від зляканої квочки,
Де трава розхлюпала курчат,
А за ним крізь сині молоточки
Татове і мамине дівча.

І з горба, де сонця жовту скибу
Орють хмар незаймані

Щока та тінь, та тінні очі,
І ми самі на самоті…
І дощ цілує опівночі
Кульбаби очі золоті.

Десь кінь ірже — його не чути,
Десь хтось іде — його не знать.
Тебе любити — не

Перепеленят перепелиці
Обняли тісніше у тривозі.
Покотився місяць по пшениці,
Покотився вітер по дорозі.

Вітер колоски смикнув за вуса,
Місяць рогом настромивсь на

За селом, за посірілим тином,
В лопухах великої весни,
Під бджолиним і хмариним плином
Причаївся півень навісний.

І коли з холодного порогу
Вилітає сон зорю

Ви, як стежка, кохана.
Лине сон мій по вашій стежині.
З неба падають зорі в дзьоби журавлів.
На крило небокраю сіла хмара
в червоній хустині
І задумалась, тиха, над краєм

Серпень ліг під кущем смородини,
Шепотів: дозрівай, будь ласка, —
З неї вийшла на берег Кодими
З голубими зубами Настка.

І сміється Настуня басом
Між ромашками з

Де ти, мій коню з Дніпра-Дунаю?
Зацокоти мені, коню-птах!
Може, я долю свою заспіваю
Десь попід Каневом у житах.

Літаки минаючи й вокзали,
Над землею диблячись увись,
По

Сосновий день хиливсь в сосновий вечір,
І помідорне сонце обливалось
під краном у блакитному саду,
Ще тінь сіріла,
ще бриніли квіти, —
червона кофта поливала їх, —
Ще все

В тихім світлі нічних заграв
Пахло море вечірнім сіном…
Вітер хвилі на руки брав
І виносив на берег синій.

Ми стояли в кормі човна —
Серце в серце і руки в руки.
Ми

Будеш, мати, мене зимувати,
Будеш мати мене коло хати,
Будеш мати мене коло хати…

Ходить полем мій кінь вороненький,
Ходить полем мій кінь молоденький,
Ходить полем коник

Зірок запізнілі курчата
Розбіжаться від мене в ніч —
Вибігай за село стрічати,
Моя посивіла піч!

Приголублю твою затулу,
І під струнами рогози
У кімнату мене

Літа жадань, літа сум’ять і знади!
Усе, усе — водою з-під човна.
Страждай і плач тепер, моя ти сладо,
Журись журбою серця і чола.

Оце і все із поля наших снів.
Скінчилися