Микола Вінграновський

1
Тут все говорить із прадавніх пір,
Тут вічність диха тихо серед гір.

Це не легенда лине давниною
І не мара злітає із пітьми…
Човни століть пливуть переді мною,
Вантажені

Стояла в травах ніч, а трави пахли літом,
За кленами сіріло джерело,
І небо йшло задумливо над світом,
І довгі зорі сіяло крізь віти,
Втираючи хмариною чоло.
За травами у

Не дивись у сніги на дорогу оту,
Не дивися на заячий слід у сльоту,
Не дивись на крило, не дивись на стебло,
Не дивися на те, що було і цвіло.

Не дивися на небо, де хмари

Коли моя рука. то тиха, то лукава,
В промінні сну торкнеться губ твоїх
І попливе по шиї і небавом
З плеча на груди, із грудей до ніг…

Коли твоя рука солодка, ніби

Лошиця нюхає туман,
З туману пахне їй туманом
І видно: з-за туману тьмяно
Зіходить місяць-молодан.

Перепочинює ріка,
Холодне злизує каміння,
І тупотить з-під

Димів долинних вечорове стлище,
Крила низького повечірній плин,
І попелище хмар ще попліє поки що
До погляду зорі подимлених долин.

Долинює відра криничний темний

Ні жінки, ні хати тієї нема,
Старі лиш валяються капці,
Та вітер зі степу несе у лиман
Осіннє насіння акацій.

Та згорблена стежка в глухій кропиві
Показує небо по

Снігами вітровінь поля відволочила,
Прижовклено збіліла далина —
Дніпровими високими очима
Дитинносіро глянула весна.

Весна моєї вільної надії!
Гінка тремтінь у промені

У лісі темно. В лісі ніч.
Сидить навпочіпки світання,
І дотліва вогнева тліч,
Жовтіє в сніг дорога санна.

Під верболоззям в казані
Чорти різдвяне тісто місять,
Й на

Стояла баба, руки склала.
Старій давно пра-пра-пра-про…
Тополя вітром ледь хитала,
І воловодився Дніпро.

На бабу кібчик сів, бо ніде,
Почистив з бабою крило
І полетів

Винова дама, — а гора Хомок, —
Винові крила темінь розпустила,
І запросив голубку голубок
Потанцювати танго любомиле.

Вечірнє танго, танго на Хомку, —
Ти обіймаєш білими

Зоря над містом піднімає весла.
Зоря чекає, доки тиша скресне,
Доки присплять дівчата свої весни,
Доти зоря над містом не шелесне.

Зоря над містом зібрана і чемна,
Зоря над

Стоїть голубою журбою
Осінь морська голуба,
І моря бентежна плавба
З моєю злилася ходою.

І ясно далеко мені,
І морю далеко ясно,
Бо радісно нам і прекрасно
Іти в

Сумні без батька двоє діток цих.
На пагорбах, на вицвілім стернищі
Одне пасе козу, друге пасе корову,
А мати із сапою день при дні
На буряках на школу, і одежу,
Та на харчі вже

Ми підійшли до скирти, і впізнала
Мене відразу скирта молода,
І вже на груди кинулася скирта,
Солом’яними стиглими руками
Мене всього зненацька обпекла,
Та зупинилась скирта:

Червоною задумливою лінією
У сизих вербах, в голубій імлі
В тонкій руці з прив’яленого лілією
Окреслилась ти на вечірнім тлі
Отих небес вечірніх з ластівками,
Димами з хат, і

Ти — вся любов. Ти — чистота,
Довірливість благословенна.
Твоя краса мені свята,
Твоя любов мені священна.

Трояндо неба і землі,
В тобі всі їхні барви грають…
У мене

Ходімте в сад. Я покажу вам сад,
Де на колінах яблуні спить вітер.
А згорблений чумацький небопад
Освітлює пахучі очі квітів.

Я покажу вам сливи на сучках,
Що настромились,

Прощалось літо. Тьмянів лист,
І лев лежав під кленом.
В прощанні літа син дививсь
На лева і на мене.

Тремтіли в пуми дві сльози
Останніми сльозами,
Ті дві сльози, ті дві

Чужинцем варене на мило,
Тираном прокляте у снах,
Хоронене у ста могилах
І рубане у ста боях —

Непохоронене, невбите, —
Мерані золотий, лети! —
Твоє ім’я, мій