Микола Вінграновський

Ходить ніч твоя, ходить ніч моя,
Їм не велено ночувать.
Коло кола ти, коло кола я —
Велим-велено начувать,
Що то ніч твоя, що то ніч моя,
Що то ти є ти, а то я.

Де рука

Сестри білять яблуні в саду.
Мати білять хату та у хаті.
Біля хати білий батько на канапі
Вигріває війни та журбу.

Мати білять яблуні в саду.
Мати білять хату та у

Рябко, і дощ, і з вітром цвіт,
І мамалиґа, й небо з богом,
І пізній розум з ранніх літ,
І ранні рани за порогом.

Усе, усе, усе — для битви!
В часи страждань, болінь,

Лошиця нюхає туман,
З туману пахне їй туманом
І видно: з-за туману тьмяно
Зіходить місяць-молодан.

Перепочинює ріка,
Холодне злизує каміння,
І тупотить з-під

Вже ночі під листопадом ночують,
Примерзла опустилася латать,
І щуки воду слухають — не чують,
І снігурі поміж сніжинами летять.

Сміється заєць з морквою за вухом,
Зеленим

Не руш мене. Я сам самую.
Собі у руки сам дивлюсь.
А душу більше не лікую.
Хай погиба. Я не боюсь.

Переживу. Перечорнію.
Перекигичу. Пропаду.
Зате — нічого. Все.

Блакитно на душі… забув, коли мовчав…
Вже гасли пальці, билася дорога,
А тут тобі і нате: молочай
При березі, в камінні, на порогах…

Кричало серце літака за ним!
А там,

І те, і те: як птах ранковий
Раптово випурхне з трави,
Як сон перерваний раптовий —
Мені не йдеш ти з голови.

Мені ідеш ти — не докликнуть.
А крикнеш — крикнув і сиди,
І

Темніє вечір, вівці і горби,
Погуцали під гору дві смереки,
Боками світять хмари і гриби,
І світить Шлях, що із Варяг у Греки…

Поворухнися, дощику, і стань!
Полоскочи

Душа наїлася, та бреше.
А бреше як! і те і се.
Що вуж, мовляв, корову ссе,
А відьма жінці косу чеше.

Мовляв, каміння — це вода.
Нещастя — щастя. Радість — горе.
Зажура —

Поїхали на Сквиру, на гриби,
На свіже слово, на меди на темні,
Поїхали за тінями орди,
Що вічно юні, вічно і зелені.

Де дядько крише підсвинкам буряк,
Де тітка гусям — гиля,

І спродалась, й скупилась, та й додому,
Окрай дороги стежкою собі…
А на обличчі тихомолодому
Цвітуть два маки тихомолоді.

В одній руці корзина базарова,
І на другій дитина

Вологий запах, запах паші
В сухому сяєві Стожар,
Уже почав в багатті нашім
Дрімати жар, куняти жар.

Човни і ми в човнах стемніли,
Стемніла птиця на лету,
Лише козацькі

Коли моя рука. то тиха, то лукава,
В промінні сну торкнеться губ твоїх
І попливе по шиї і небавом
З плеча на груди, із грудей до ніг…

Коли твоя рука солодка, ніби

Зупинилась тиша тиха і незбудна,
Зупинився в небі вечоровий дим.
Не спинись лиш ти, любове моя трудна,
Трудним світом білим падай, але йди.

Йди, моя любове, заки сил і

На базарі рученьки ісклала,
В білій хустці, в сірім піджаці,
Голову на буханець поклала,
Задрімала в хліба на щоці.

У чоботях, в темній спідничині,
В білому

На синю синь води лягла від хмари тінь,
Посумувала хмара за собою.
До вечора іде, холонучи, теплінь
І тулиться до каменя щокою.

Складались два крила, вже поночі, під

За птахом піниться вода.
В малому полі мак червоний
Пречисту хмару вигляда
І макоцвітний погляд ронить.

Ти чуєш: плачуть по мені.
Ти чуєш: плачуть за тобою.
У множині і в

Прощалось літо. Тьмянів лист,
І лев лежав під кленом.
В прощанні літа син дививсь
На лева і на мене.

Тремтіли в пуми дві сльози
Останніми сльозами,
Ті дві сльози, ті дві

Мчить теля від зляканої квочки,
Де трава розхлюпала курчат,
А за ним крізь сині молоточки
Татове і мамине дівча.

І з горба, де сонця жовту скибу
Орють хмар незаймані