Микола Вінграновський

Канни цвітуть над морем…
Канни — червоні чайки!
Зором своїм червоним
Палахкотять над морем,

Наче вони не канни —
Квіти червоноброві,
Наче з моєї крові
Мною загублені

Я належу землі, бо ім’я моє — глина.
Я лежав в тишині від життєвого плина.

Під дубами і хвилями, під жимолоттю
Свої жили багряні я в землю заглибив.
Свій обов’язок вічний я

Мене осяяння сповняє перед Вами
Від Ваших дум і серця висоти.
Я образ Ваш небесними словами
В своїй душі навіки засвітив.

Всі Ваші дні, як птахів перелеття,
Лягли за велетнем

Ти — вся любов. Ти — чистота,
Довірливість благословенна.
Твоя краса мені свята,
Твоя любов мені священна.

Трояндо неба і землі,
В тобі всі їхні барви грають…
У мене

В тихім світлі нічних заграв
Пахло море вечірнім сіном…
Вітер хвилі на руки брав
І виносив на берег синій.

Ми стояли в кормі човна —
Серце в серце і руки в руки.
Ми

І липи темна тінь, горіха тінь прозора…
В мені озвалося сріблясто-голубим,
Коли учора, вчора-ізвечора
На сизім вогнищі дрімав між нами дим,

І шепітливі руки говорили
До рук

Вас так ніхто не любить. Я один.
Я вас люблю, як проклятий. До смерті.
Земля на небі, вечір, щастя, дим,
Роки і рік, сніги, водою стерті,
Вони мені одне лиш: ви і ви…
Димлять

На міднім небі вечір прочорнів.
Малі, без голосу у ніч летіли птиці.
Згори гора дивилась у черлінь,
І хилитався човен до човниці.

Безмежний час щось прикидав собі,
На палець

Сосновий день хиливсь в сосновий вечір,
І помідорне сонце обливалось
під краном у блакитному саду,
Ще тінь сіріла,
ще бриніли квіти, —
червона кофта поливала їх, —
Ще все

Ще молодесенька. Навшпиньках не ходило
Її ще серце під вікном любові.
І от вона співає “Подоляночку”,
Ї, над кульбабами співаючи, літа…

Із відрами по березі Дніпра
Вона іде в

Тринадцять руж під вікнами цвіло.
Тринадцять руж — чотирнадцята біла.
Тринадцять дум тривожило чоло,
Тринадцять дум — чотирнадцята збігла.

Тринадцять руж під вікнами

Ти плачеш. Плач. Сльозам немає влади.
Нема закону, перешкод нема.
Ти плачеш. Плач. Втішати я не ладен.
Душа моя холодна і німа.

Дорогоцінні дні я біля тебе знищив,
За спалені

Озер осінніх сонні небеса,
І щучі дні, наструнені на спінінг,
І помідорів на росі наспілих
Краса притомлена, примружена краса.

Удар! Удар! — і колом-кумельгом
З хвоста на

Усе роздягнено, і все напоготові.
Ніч повертає голову: пора!
Гармата — бух! І горобці — ура!
Розквітли океани малинові.

Півлюдства дивиться півлюдству в темні очі.
Ще мить,

За літом літо, літо літо лове,
Чорніє ніч, де вчора день ходив.
І сивіє життя, як поле ковилове,
Як дивне диво з-поміж дивних див.

Що посміхалося — сьогодні у задумі.
І що

Коли моя рука. то тиха, то лукава,
В промінні сну торкнеться губ твоїх
І попливе по шиї і небавом
З плеча на груди, із грудей до ніг…

Коли твоя рука солодка, ніби

В Холодній Балці ніч відьмача,
Чорти в зеленому чаду,
І на вогні стегно теляче
Чортам обслинює губу.

В Холодній Балці Сіра Відьма
З винових ходить королів.
Ця Сіра Відьма

Вже неминуче буде сніг
З хвилини на хвилину…
Завіє сніг і наш поріг,
І в полі бадилину.

За ногу вхопить вітер дим,
А сніг і дим завіє,
Ще й білим язиком

Вже ночі під листопадом ночують,
Примерзла опустилася латать,
І щуки воду слухають — не чують,
І снігурі поміж сніжинами летять.

Сміється заєць з морквою за вухом,
Зеленим

Не дивись у сніги на дорогу оту,
Не дивися на заячий слід у сльоту,
Не дивись на крило, не дивись на стебло,
Не дивися на те, що було і цвіло.

Не дивися на небо, де хмари