Микола Сингаївський

Вересень. Стежка до школи.
Дзвонить веселий дзвінок.
І через луг, через поле
Сонце спішить на урок.
Промінь лягає на трави,
Лукам навіє тепла.
Осінь стрічки золотаві
В

Ластівко, ластівко,
День починай, —
Рано встає до роботи
Наш край.
Ми твої друзі —
Дорослі й малі.
В мирі нам жити
На рідній землі.

Знову чисте сонце
Наді мною.
Віє синій березень
Весною.
Знов зі святом неньку
Я вітаю,
Щастя їй і радості
Бажаю.
Мамо люба, мамо
Наша рідна.
Вже до нас

Про що говорять людям імена?
У них озветься вись і глибина.
Будущина в них щедро проглядав, –
я чую імена,
мов сходи ярого зерна.
Я чую імена,
мов трави життєдайні.
Вони

З вікна моєї хати на Поліссі
дивився я у світ з дитячих літ.
До матері, до хати і до пісні
ішов я через весь великий світ.

Де б не бував я, – бачу свій поріг,
що б не втрачав

Просинаються Татри,
як зелені ведмедиці.
Струшують сині тумани
і поволі ідуть умиватись.
А потім довго вдивляються
в сині озера,
в ріки-бистрини.

Просинаються Татри

Як музику, я слухав празькі дзвони,
вони мене будили і вночі.
Дзвоніть в життя,
не знаючи утоми,
В похід беруть вас
юні сурмачі.
Відлунюйся у небі, пісне-птахо,
я

Михайлові Баландюку

Засніжені вікна цілують синиці,
і дихає інеєм срібне гілля.
І чути, як легко зітхають криниці,
як сил набирається отча земля.

І я тут

Багато мостів на Влтаві,
безліч доріг до тебе.
Та я найтруднішу вибрав –
і йтиму до тебе
дорогою серця,
якою ходить кохання,
бо не кожному це судилось,
хоч безліч доріг

Мій крок – із атомної ночі,
І віра ще в душу нуртує:
Світильник розуму і серця –
До сонця виведе з пітьми.

Я чую земле – не безодню,
А теплу споришеву стежку,
Вона біжить

Священного братерства хліб
несу, немов ужинок з поля.
Не одцвітае серця цвіт,
не заростає братства слід,
що нам дарує щедра доля.
Одвічного братерства хліб
нестиму в зоряне

Від сяючих яблук
так лунко у світі,
стоїть моя пісня
в катрановім літі.
Стоїть, мов дівчатко,
мов ягода з поля.
Подумалось нині:
така ж моя доля.
Від яблунь і

Дзвенить на вулицях сріблінь,
Неначе дзвоники: тінь-тінь.
Спинись, прислухайся на мить,—
На річці крига аж дзвенить.
Бурульки краплями дзвенять
І мов проміння, мерехтять.
І

Котилася ніч по дорозі,
колисала в житах перепілки.
Спали зерна в тужавім колоссі,
не зривалося яблуко з гілки.

Тиша спати собі стелила,
та не спали в душі тривоги.
Давні

Ходили білі вишні по саду,
і ніч цвіла під кронами вишневими.
Щасливу думу думав я тоді,
що саме в цім краю міг народитись.

1 прагнула душа моя цвісти,
немов на святі,

Я надумав малювати ліс,
що з дитинства марився мені,
Трави і дерева переніс –
хай собі цвітуть на полотні.

Вистачало віття і землі,
сонце через просіку ішло, –
і цвіло на

Стою зі світом я –
лицем в лице,
відкрите серце простору і цвіту.
Квітує сад під райдужним вінцем,
і пахощі розлиті на півсвіту.
Квітує день на радощах буття.
що нам кують

Сонце стояло
в соняхах теплих,
квітка до квітки ніжно цвіли.
Маки пишалися зеленостеблі –
ще молоді і веселі були.

Мати знімала з маків узори,
цвіт, наче полум’я,
грав

А гори барвами пишалися –
м’якими,
теплими,
духмяними.
І, може, ці рядки писалися
для тих, кого ми звем коханими.

Нехай, мов гори, запишаються –
душею, злагодою

Ми своїми вправними руками
Вишивали рушничок для мами,
Щоб на свято маму привітати,
Нашу радість їй подарувати.

Є на ньому півники святкові,
Є на ньому квіти малинові,
Щоб