Микола Сингаївський

Темно-сиза ожина
Гляне гронами з гаю.
Тут моя Батьківщина,
Сонце отчого краю.

Ген привітна домівка,
Що мене колисала,
Та ромашка-журливка,
Що на луг

Далечінь відлунює громами,
Та веселка вже цвіте над нами.

Ген лелеки, мов забули втому,
Бавляться на лузі молодому.

Я і сам забув свої печалі,
Задуми наснажую

Ми з правіку народжені бути,
І в собі відкривати світи.
Та примножувать серцем здобуте,
Та святині свої берегти.

Промовляти – одвічне жадання,
Наче бачити чисту

На білих снігах і на синіх снігах
Я буду лежать, мов підстрелений птах.

Що прагнув літати, бо крила ж були,
Та хижі злочинці літать не дали.

Забутий, мов зайвий, на рідній

З тобою ніч – магічна і п’янка,
Не поспішай, на мить спинися, ноче.
Любові ніжна й пристрасна рука
Виймає душу і воложить очі.

Ти вся, мов сон. Ласкава, мов дитя.
І раптом –

(пісня-дума)

Дітей заждалась тиха мати,
На жаль, немає і листа…
– Нема часу, щоб написати, –
Шепочуть мамині вуста.

Не раз вона їх виглядала,
Дозріли вже не

Непідкуплена і непродана,
Як і совість поета…

А. Малишко

Учитель мій – Самійлович Андрій
Не раз казав: – Ти на своєму стій!
На висоті своїй чи на горбі,
Але

Наче звістка від осені,
Впав листок на плече,
А река Геракліта все тече і тече.

Та не ступиш ти вдруге в ту осінь свою,
Вже чекатимеш іншу у ріднім краю.

І в чеканні до

Пам’ятаю голод сорок шостого:
Жолудевий, кам’янистий хліб,
Немічного бачити – дорослого,
І дитинство зголоднілих літ.

Все злилось – у хлібне і насущне:
Цвіт кори, макуха,

Здаля і зблизька дивляться сини
І пильно стежать все таки за нами.
Не все на віру в нас беруть вони,
Не завжди вдовольняються словами.

Красивих слів наслухались давно,
Що у

Все минає – ночі і світанки,
Та життя не випити до дна.
Залишаються нащадкам знаки, –
Наче карби, наші письмена.

Лиш земля, немов легенда, вічна,
Одцвітають очі і

Художнику Миколі Компанцю

Коли мені стрічається художник,
в душі скресають барвами слова.
І постав в уяві подорожник –
ця невмируща придорож-трава.

Вона росте під