Микола Сингаївський

А гори барвами пишалися –
м’якими,
теплими,
духмяними.
І, може, ці рядки писалися
для тих, кого ми звем коханими.

Нехай, мов гори, запишаються –
душею, злагодою

Багато мостів на Влтаві,
безліч доріг до тебе.
Та я найтруднішу вибрав –
і йтиму до тебе
дорогою серця,
якою ходить кохання,
бо не кожному це судилось,
хоч безліч доріг

Мій крок – із атомної ночі,
І віра ще в душу нуртує:
Світильник розуму і серця –
До сонця виведе з пітьми.

Я чую земле – не безодню,
А теплу споришеву стежку,
Вона біжить

Сонце стояло
в соняхах теплих,
квітка до квітки ніжно цвіли.
Маки пишалися зеленостеблі –
ще молоді і веселі були.

Мати знімала з маків узори,
цвіт, наче полум’я,
грав

Перше наше слово з нами повсякчас,
Мати-Україно, ти одна у нас!
Ниви і діброви, і садів окрас —
Рідна мати Батьківщино,
Ти ж одна у нас!
Хай же мир і дружба поєднають

Просинаються Татри,
як зелені ведмедиці.
Струшують сині тумани
і поволі ідуть умиватись.
А потім довго вдивляються
в сині озера,
в ріки-бистрини.

Просинаються Татри

Я надумав малювати ліс,
що з дитинства марився мені,
Трави і дерева переніс –
хай собі цвітуть на полотні.

Вистачало віття і землі,
сонце через просіку ішло, –
і цвіло на

Михайлові Баландюку

Засніжені вікна цілують синиці,
і дихає інеєм срібне гілля.
І чути, як легко зітхають криниці,
як сил набирається отча земля.

І я тут

Буйне поле хлюпає колоссям,
незабаром жниво розпочнем.
Це було зі мною, –
не здалося,
що прожив я хліборобським днем.

Та не днем, не днями, а роками
я живу турботами

За мрії – вертаються мрії в дарунок,
за пісню – душа моя чує відлунок,
за світло – зоря повертає проміння,
за долю – земля моє живить коріння.

Я вдячний тобі,
нерозгаданий

Так складалось у нас на роду:
жив я пристрастю,
болем,
любов’ю.
До людей, мов на сповідь, іду,
не лукавив я, доле, з тобою.

Нам судились дороги круті,
будем труднощі

Прислухаюсь,
як спить мій син,
щось до світу шепоче він,
прислухаюсь.
Чую сон і зітхання його,
а в дитячому серці вогонь…
Прислухаюсь,
мов до сонця, що в травах

Художнику і поету, побратимові моєму Анатолію Луценку.

Давній звичай в серці молодому,
Ідучи на зустріч, я беріг:
– Чуєш, друже, мир твоєму дому! –
Знову я ступив на

Не страшусь, не боюся життя,
Хоч уже обпекло зубожіння.
Я – надії і світла дитя,
І щодня набираюсь терпіння.

Вже пооране – в зморшках чоло, –
Та глибини життя не

З тобою ніч – магічна і п’янка,
Не поспішай, на мить спинися, ноче.
Любові ніжна й пристрасна рука
Виймає душу і воложить очі.

Ти вся, мов сон. Ласкава, мов дитя.
І раптом –

(пісня-дума)

Дітей заждалась тиха мати,
На жаль, немає і листа…
– Нема часу, щоб написати, –
Шепочуть мамині вуста.

Не раз вона їх виглядала,
Дозріли вже не

Художнику Миколі Компанцю

Коли мені стрічається художник,
в душі скресають барвами слова.
І постав в уяві подорожник –
ця невмируща придорож-трава.

Вона росте під

Лист облітає.
Зупинюсь.
Послухаю.
І голос осені до серця долетить.
Вона вже над гаями,
вже над луками.
Чи зупиню я дивовижну мить?

Щоб нині заглянути у

Так світло,
що себе ти бачиш на снігу.
І видно, як душа сумує чи смісться.
Пора настане –
і розтане сніг,
та поки він лежить.
Не піддається.

ж душа моя весною

Під снігом,
під зоряним снігом
спить коріння землі,
немов оборонці її.
Корінь до кореня,
мов солдати поснули,
зморені в битвах.
Та готові піднятись
на