Микола Сингаївський

Від життя до смерті – мить одна,
дивовижна, як душа людини,
як творіння гончаря із глини,
як джерельце, що не має дна.

А воно ж нуртує і клекоче,
світиться його піщане

А наше родове ім’я
це – трохи більше, ніж ти і я.
Це пам’ять про тих, кого вже нема,
це пісня, що нас на крила здійма.
Це поле і плуг, що стоїть в борозні
і не ржавіє з

Художнику і поету, побратимові моєму Анатолію Луценку.

Давній звичай в серці молодому,
Ідучи на зустріч, я беріг:
– Чуєш, друже, мир твоєму дому! –
Знову я ступив на

Не страшусь, не боюся життя,
Хоч уже обпекло зубожіння.
Я – надії і світла дитя,
І щодня набираюсь терпіння.

Вже пооране – в зморшках чоло, –
Та глибини життя не

Від зорі до зорі –
у роботі,
у злетах,
у плаванні –
шлях озорюють нам прапори
переможні, навічно прославлені.

Від зорі до зорі –
вітром Жовтня і сонцем наповнені

Думаю про величність
поета, творця.
На вічність,
на вічність
працює талант до кінця.

Я чую кларнети –
і сонце видзвонює в мідь.
То словом поета
позначена вічність

Художнику Миколі Компанцю

Коли мені стрічається художник,
в душі скресають барвами слова.
І постав в уяві подорожник –
ця невмируща придорож-трава.

Вона росте під

Моє покликання – робота,
першооснова всіх основ.
Все прагне до живих обнов
і до щоденного польоту,
як птиці прагнуть до дібров.
І повторю я знов і знов:
це – наша праця і

У Глухові у городі
во всі дзвони дзвонять.

З народної думи

А дзвонили ж – чулося і в небі,
Голосом стрясались небеса.
Зорі сипались, як риба в невід,
І

Клаптик землі коло хати,
І з чорнобривцями сад…
Каже засмучена мати:
Літ не вернути назад.

Осінь моя вже запізня,
Мерзну щораз і в теплі…
Може, залишиться пісня,
Наче

За мрії – вертаються мрії в дарунок,
за пісню – душа моя чує відлунок,
за світло – зоря повертає проміння,
за долю – земля моє живить коріння.

Я вдячний тобі,
нерозгаданий

З тобою ніч – магічна і п’янка,
Не поспішай, на мить спинися, ноче.
Любові ніжна й пристрасна рука
Виймає душу і воложить очі.

Ти вся, мов сон. Ласкава, мов дитя.
І раптом –

Прийти у світ дітей.
Прислухатись до них, –
і відгукнуться їх серця диханням.
Мов жайворонки в травах польових,
озвуться до людей перед світанням.
Прийти в дитячий день.
І

Треба слову радощів додати,
щоб уміло душу звеселяти.
Треба слову мудрості додати,
щоб зуміло все життя згадати.
Треба слову ніжності додати,
щоб уміло друзів

Лист облітає.
Зупинюсь.
Послухаю.
І голос осені до серця долетить.
Вона вже над гаями,
вже над луками.
Чи зупиню я дивовижну мить?

Щоб нині заглянути у

Над синіми очима –
срібний дощ,
дивлюсь –
веселка грав у зіницях.
Напевне, в помислах
не з’явиться чогось,
зате води прибуде у криницях.
Над синіми очима –
срібна

(пісня-дума)

Дітей заждалась тиха мати,
На жаль, немає і листа…
– Нема часу, щоб написати, –
Шепочуть мамині вуста.

Не раз вона їх виглядала,
Дозріли вже не

Непідкуплена і непродана,
Як і совість поета…

А. Малишко

Учитель мій – Самійлович Андрій
Не раз казав: – Ти на своєму стій!
На висоті своїй чи на горбі,
Але

Наче звістка від осені,
Впав листок на плече,
А река Геракліта все тече і тече.

Та не ступиш ти вдруге в ту осінь свою,
Вже чекатимеш іншу у ріднім краю.

І в чеканні до

При світлі дня,
при світлі ночі
нам доля
всього напророчить:
щоденних радощів,
страждання,
вечірніх роздумів,
журби,
пісень веселих
і кохання…
А все життя – у