Микола Петренко

Лиш де з’явиться Сократ*, —
Вже й гука один вельможа:
— Я тобі по духу брат,
В нас обох є іскра божа.

Оба вчені й мудрі ми,
На братерство дай-но руку!
Та Сократ — як од

Де бачив хто із смертних і коли,
Щоб правила без винятків були?
Шукай, шукай, бо ж пам’ятати слід,
Як є парадний — буде й чорний хід.

Руїни склепінь димлять ще,
Від пишних прикрас — відламки…
Перебудувать найважче
Святі повітряні замки.

Звір, що у душі у нас,
Прагне харчу повсякчас.

Це, певно, наших днів ознаки —
Усім висловлюєм подяки,
Даєм на пам’ять ордени,
Лишаємо машини й дачі, —
Щоб тільки йшли від нас!
Одначе —
Не йдуть на пенсії

В небі хмари дощові…
Тиск упав… Ворона кряче…
Віє вітер в голові…
Що це, справді осінь наче…

З невбитого ведмедя шкуру куплю
На шубу голому королю!..

Бурчав язик ночами й днями:
Йому, бач, тісно за зубами,
А він би научив, як жить!..
Вільніше стало язикові,
Як зуби вибили Грицькові.
То що ж язик тепер?
Мовчить…

Кажуть: вродилося все від любові.
Істині цій ми повірить готові,
Тільки — що істина скаже сама?
Істина каже: «В цім правди нема.
Зважте лишень, мудреці безголові:
З чого от я

Голова — за розмір шістдесятий,
Шапку — й ту нелегко підібрати.

Ну, а тут вінок дарує слава;
Замалий віночок, звісна справа.

Тисне, клятий, що тут говорити!..
Може, дать

Готувалися банкети — пріла каша в казанах,
Гори риби, гори м’яса на застелених столах.

Вина в бочках і баклагах, вина в ящиках довкруг:
Хоч гостей якийсь десяток — та стонадцять

Йде сватів, напевне, більш ніж досить.
Донька ж всім підносить гарбуза.
— Схаменися вже! — матуся просить, —
Не впирайся, ніби та коза!

Ну яких іще б ти забажала?.. —
Скрушно

Ну що це ви вродили, пробі?
Він смерті ждав іще в утробі:
Допоки підписи збирали,
Узгоджували, утрясали,
Печатками штемпелювали,
Допоки пробивали в план,
Перебирались крізь

Всі варіанти я обмізкував можливі —
Одне виходить: як не поверни, —
Аби купить труси (у кооперативі),
То треба перед тим продать штани…

Крик, ланка, лемент, брязкіт, дзвін
Завівсь директор наш від ранку.
І так весь день безперестанку.
Вже нащо робот — тільки й він
П’є в закамарку валер’янку…

Жінка стіл заставила гоже,
А він сидить, їсти не може,
На страви припасені погляда:
— Не можу їсти, — каже, — біда…
Не можу їсти, і не проси,
Ні редьки з медом, ні

Для убогих доля — наче тітка,
Все ж таки й вони — при божій ласці:
Переспала з євнухом сирітка —
Та й колише «лялечку» в запасці…

«Ні, не знайти у цім розгадок!.. —
Шкребе потилицю софіст: —
Чим більше в тінь, у закамарок —
Чомусь тим більше… «теплих» місць».

Гарно, гарно влаштувався зять
За плечима тестя дорогого:
Прохолода — божа благодать,
Хоч містечко й тепле, як до того…

Ти думав: живеш на цім світі самотній,
Ні рідних, ні друзів у тебе нема…
Дивак ти!
Та друзів у тебе з півсотні,
А родичів — родичів більше ніж тьма:
Сім тіток, шість вуйків,