Михайль Семенко

Хутко осінь хутко лист
Мов сумно-жовтий серпантин
Обсипле темну цю алею
Де вперш бажанням зайнялись
Як вперше він
Прийшов за нею.

Чому так пізно ти сама
Може запитуєш

Вона живе і досі невже і я живу
Я бачив її коси фіалки рву.
Десь у рові зеленім і її рука
Лежить у мене на плечі легка легка

Сонний туман випростувавсь навколо
А в далині

Мені щось тоскно серце тисне
Моєї мами колисанка
Така стара і ніжна висне
І буде виснуть до світанку
І буде виснуть до світанку.

І буде виснуть до світанку
Співучим

Ніч сьогодні прозора й ніжна.
В кімнаті сиджу.
Оркестра з цирку.
Вигуки гарцівниці блакитносніжної.
Я перенесусь у цирк на хвильку.

Не чути більше дива грізного

Я незадоволений і розчарований.
Скажу простіш — цілком нудний я.
Життям беззмістовним доконче зморений,
Цілком зануджений, зовсім охорений, —
Хочу додому я, хочу в Київ…

Бухта в тумані, не видно хмар і сопок.
Вриваєсь тільки гамір, стогне рейд.
Світ таке безмір’я, а я — я ніби зломок,
Кавалок крейди.

Згрібайте жар руками голими
хапайте хвилю світову
степами вдаль біжіть розлогими
шукайте казку там нову
пливіть в човнах по морю синьому
знайдіте царство вічних змін
людина

Моя душа підземна річенька
пливе пливе в краї незнані
а світ навколо тиха ніченька
дзвенять пісні десь там весняні.
У стисках бурі в стисках туги
моя душа живе гартується
й

Після року нудьги я беруся знову за Крейцера
У 24 роки знов за старого Крейцера
Ах чи ж скоро я покінчу з цим старим
Крейцером
Ах чи ж почну я знов цього старого Крейцера
Щоб

Хутко-хутко в мене виростуть крила
І покину я позичені вітрила
Ах як це гарно і як чудово
Я почуваю як росте сила як міцніє сила
Мене усього сила вхопила і відродила
Я

Я розчаровуюсь все більше
Перед найглибшим чаруванням.
Моя уява — це не вірші,
Це не пасивне споглядання.

Майбутнє — центр думок, настр’оїв,
Майбутнє — збіг життя і марень,

На задній лаві в кінотеатрі
Поцілункувались міцно скрипка й піаніно.
Він почув себе ніби на Татрах
І розповідав Ванді про петербурзьку Ніну.

Вандині очі пильно дивились
Зуби

Обведені смужками мені подобаються риси
хінських гір
Витворені зломи верхогір і падань.
Літом я пригадую вони похожі на килим
з тигрових шкір
А повітря пахне іноді як ладан.

Я дививсь учора ввечері на бухту
З якої зійшов льод.
Пожар на заході давно вже стухнув
І прийшов вечірній пароход.
Давно не бачив відблисків ліхтарних
Що стовбурять так густо

І Паганіні і Кореллі
Схиліться до душі мені
Бо почуття такі веселі
Бо почуття такі сумні
Мені їх в звуки вилить треба
В акорди срібні перелить
Щоб осягнуть високе

Як плакала чайка під сонця промінням
Як гралось проміння на смілім крилі
І тоне повітря у просторі синім
Заплутуєсь вітер у жовтім брилі

Приємно дивитись на піни каскади
На

Я дивлюся на зелені спини
На півтіні півсвітла міжгір
На похмурість і димність далекого міста
Над бухтою
Застиглі військові пароплави
Міноноски в тонучих лініях
Іноді

Пустіє між гір
І щовечірньо осінь ходить над бухтою
Зорі холонуть.
Звідки звідки ти вітре холодний?
Звідки твій шепіт шепіт і свист?
Я чую твої ручаї
Я бачу твої

Дивлюсь на бухту я де хінські човнвітрила
рухаються крізь туман м’яко
і в оксамиті спокійного безхвилля
окреслюється світ.

Туман над морем зіллявся з хвилею
Зіллявся з хмарою що угорі
І в плесках-стогонах млою застиглою
Алегрить в скелю — скоріш скоріш

Безмежні плюскоти бентежні зміни
Розпуки