Мелетій Кічура

Похмурий ряд фабричних мурів,
(Бетонні форти вздовж кордону)
Над ними прапори червоні
Несуть привіт далекій бурі.

Грядуть бої, гудуть сигнали…
Вщухає гул в цегельних

По несходимих радісних полях
Водили нас бої кровопролитні,
І танули в гартованих руках
Ворожих сил потуги монолітні.

Скалили мозок клином блискавиць
Шалених дум і пристрастів

Гранітний п’єдестал —
(З-під гільотини труп) —
Чи цар, чи фельдмаршал
Стояв на нім, як слуп.

Відбулось просто так:
Прийшли гулким гуртом,
І, наче сагайдак,
Ужисько з

Геть! розсуньтесь добрі люде,
Бачите, що більш трьох пудів
В мене повістів, поем,
А під чубом — тисяч тем!

Не аби-який вантаж,
Чверть-столітній в мене стаж,
З книг моїх,

Історія мчиться як скажена…
Гарсон! жвавіше став шампана!
Читав ти ноту Чемберлена?
Кінець! пора гукнуть: Осанна!

Ще місяць-два і, наче в казці, —
Степи, ліси, заводи й

На зоряні шляхи! Нехай і крячуть круки,
Нехай тривожать сон згадки минулих днів,
Продерся правди світ і в капища ошуки,
Звільняється земля від бога й від чортів.

Без ідолів

Нових пісень мажорний дзвін
Похміллям рине в наше серце,
Що, мов пощіляне відерце,
Між цямринням трухлявих стін.

Тривожні меви — линуть дні,
Односять радости й печалі,
А

Монокль, нове авто, шампан, рої кокот,
Шамбр-сепаре, квітки, м’які фотелі,
Гаванни аромат, слизький, нужний бо-мо,
Розбещених субрет безглузді трелі.

На місті теж услужні

Бескиди розкидано сталі,
Набито м’ясива й кісток, —
Ще й досі задимлені далі
І кров’ю чорніє пісок.

Ще й досі невпевнені стопи,
Криваві ввижаються сни,
Немов подагричну

Юних, світлих пісень
Поломінні мотиви, —
Усміхається день,
Хлібом стелються ниви.

Наче стріли дзвінкі
Випускають в простори,
Мечуть срібні сітки
В кручі синього

Музика стихла…
Піднявся апаш:
Я знаю хто ти,
Чужинче, — ти наш!

Не скриє тебе
Чепурний фасон,
Ні чорне пенсне,
Ні світський бонтон.

Можливо ти граф,
Бо

Полум’я, вибухи, скрегіт…
Рвуться над містом шрапнелі,
Гострий, упевнений регіт
Креше об сквери й панелі.

З острахом глипають штори,
Навстіж поколені брами,
Кроки

Кипить борня і дальні покоління
Не спочиватимуть, і протягом століть
Не уменшиться радісне тяжіння
Запалювать змагань оновлюючий світ.

Та інша вже борцям світитиме мета,
Не

Не забувайте! наш день
Вагітний невиданим плодом,
І що йому ваших пісень
Барвисті, дзвінкі хороводи?

Наш день — перевтілений міт,
Борвій демоничної зваги,
Поема

Пливем, пливем на світі грані,
З жахних, ненавидних пустель,
Верстаємо шляхи незнані,
По безбрежнім океані,
Проміж підводних гострих скель.

Рука на кермі, — око в

Із півдня на північ — кордони
Залізним, тугим ланцюгом…
І стогін і зойк і прокльони,
Над Сяном, над Бугом, Дністром…
То шляхта в смертельній тривозі
Напнула кордонів

В тифозних, запліснявих мурах,
Заморені — просто шкелет, —
Чекали аж знов на тортури
Штовхне їх іржавий багнет.

Аж знову гидкої утіхи
Забагне дежурний садист,
Що гаркне

В паризькому шантані
Безпечний гамір, гам,
На скрипках рвуться струни
Від ласкотливих гам.

Бурчать баси бундючно,
Зривається фагот,
Блищать штучні брильянти
На

Драні шинелі, ноги в онучах,
Та на багнетах огненні зорі,
Та під лахміттям серця кипучі,
Наче потужні поршні в моторі.

Кінно, чи пішо, день-ніч на фронті,
Полки, бригади й

Повалились тисячлітні трони,
Опустіли горді п’єдестали,
Розійшлися лещата-кордони,
І далекі зблизились причали.

Вколо творчих поривань лаштунки
Пнуться гордо в мовчазні