Мелетій Кічура

За одним столом поети
І художники — будь ласка!
В кожного своя кебета
І своя (звичайно) — маска.

Але всі такі сердечні,
Всі коректні до зануди,
І вибачливі й

Не забувайте! наш день
Вагітний невиданим плодом,
І що йому ваших пісень
Барвисті, дзвінкі хороводи?

Наш день — перевтілений міт,
Борвій демоничної зваги,
Поема

Ущухли згуки увертюри…
А може був це третій акт?
Ще тільки відгуки похмурі,
Як дальній рокіт катаракт!

Вразним більмом німа завіса,
У серці безліч сподівань,
Коли-ж

Потоки світла ллють вітрини,
Солодку млість струїть Джаз-банд;
Палкий, муштрований мустанг,
Хвилює ніч вакхічним ритмом.

Неугомонні, стрійні маси…
Якісь химерні

Музика стихла…
Піднявся апаш:
Я знаю хто ти,
Чужинче, — ти наш!

Не скриє тебе
Чепурний фасон,
Ні чорне пенсне,
Ні світський бонтон.

Можливо ти граф,
Бо

На нивах спалених пожаром
Безжалісних, бездушних сонць,
Він роздирає ржавим ралом
Землі порепаної скронь.

З розлогих піль, де Стєнька Разін
Залізним вихорем гуляв,
Він

Посеред чаду димних смуг,
Під гул прокльонів і наруг,
Посеред моря крови,
Ми втілюєм казку, міт,
Запалюєм чарівний світ,
Будуєм храм обнови.

Нехай важкий, далекий

І звідки цей огонь у серці,
Бажань жорстокий шал:
Змагатися в скаженім герці,
Пливти, мов пінний вал?

Кидатися в бурхливі кручі,
Пронизувать простір,
Засвічувать огні

На зоряні шляхи! Нехай і крячуть круки,
Нехай тривожать сон згадки минулих днів,
Продерся правди світ і в капища ошуки,
Звільняється земля від бога й від чортів.

Без ідолів

Юних, світлих пісень
Поломінні мотиви, —
Усміхається день,
Хлібом стелються ниви.

Наче стріли дзвінкі
Випускають в простори,
Мечуть срібні сітки
В кручі синього

Повалились тисячлітні трони,
Опустіли горді п’єдестали,
Розійшлися лещата-кордони,
І далекі зблизились причали.

Вколо творчих поривань лаштунки
Пнуться гордо в мовчазні

Полум’я, вибухи, скрегіт…
Рвуться над містом шрапнелі,
Гострий, упевнений регіт
Креше об сквери й панелі.

З острахом глипають штори,
Навстіж поколені брами,
Кроки

Драні шинелі, ноги в онучах,
Та на багнетах огненні зорі,
Та під лахміттям серця кипучі,
Наче потужні поршні в моторі.

Кінно, чи пішо, день-ніч на фронті,
Полки, бригади й

Над чорним лісом смуги багряниць,
Сполох червоний дзвонять мідні дзвони,
На села лине вразний брязк рушниць,
Встають на бій, мов з-під землі, загони.

Немає жалю, спочуття,

Ми знали всі, що ти прийдеш,
Ми всі тебе чекали,
З-за всіх кордонів, мурів, меж
Тебе ми виглядали.

І ти прийшла під темну ніч,
На випарах іприту,
У вихорах жорстоких

Падуть слова… огненні маки
Зриває, крутить буйний вітер,
На зморшкуваті, хмурі чола,
Кидають гасла — злото літер.

Між вій — жарини… Як об криси,
Об груди б’є загарне

В тифозних, запліснявих мурах,
Заморені — просто шкелет, —
Чекали аж знов на тортури
Штовхне їх іржавий багнет.

Аж знову гидкої утіхи
Забагне дежурний садист,
Що гаркне

Гранітний п’єдестал —
(З-під гільотини труп) —
Чи цар, чи фельдмаршал
Стояв на нім, як слуп.

Відбулось просто так:
Прийшли гулким гуртом,
І, наче сагайдак,
Ужисько з

Із півдня на північ — кордони
Залізним, тугим ланцюгом…
І стогін і зойк і прокльони,
Над Сяном, над Бугом, Дністром…
То шляхта в смертельній тривозі
Напнула кордонів

Злиняв чепурний грім, припала пилом маска,
Багатий костюмаж пороз’їдали молі, —
І вже ні темнота, ні звичка, ані ласка
Не виручать з біди, — відіграно вже ролі.

Відіграно давно,