Мелетій Кічура

Ех, Україно ти моя!
Біжать літа, як коні…
Де ж та шляхетська біла кість,
Розніжені долоні?

Куди поділися вони?
Не їхні вже закони!
Іду собі, так навпростець,
Через

Геть, недоречні, облудні маски,
На світло злоби й злодійства скази; —
Не нам зносити довше образи,
Не нам в опришків прохати ласки.

Серце бунтує: Заліза! крови!
Сідлайте

Каскади ваших слів — брилянтове намисто,
Яскравий смолоскип бурхливого надхнення;
І, слухаючи вас, нестримно й урочисто
Щось рветься із душі, чому немає ймення.

В безодню

Чужі для вас страждання революції
Страхіття голоду та пошестів Содом;
Вас шарпали хіба що резолюції
Із оперних естрад, за кованим столом.

З газет лише ви знали, що далеко, в

Движіли плодом вікові загони…
Яка ти щедра — тисячлітня ниво!
І вийшло в поле косарів мільйони,
На небувале, на багате жниво.

Як в ройовицю запопадні бджоли,
Загомоніли,

Ще сниться: Море, корабель…
Навала грізних бур,
Відважний, гордий екіпаж
І пащі амбразур.
Багато нас було в гурті?
Чи полк, чи легіон?
Ніхто не лічив, не питав,
Ми

Не сон, не спомин легендарний,
Встає над зораним степом:
Густі фаланги дужих армій
У бій кидаються притьмом.

Не мають прапори шовкові,
Не сліпить гострий блиск

Налітали громовиці, градобої,
Вили борвії скажені з краю в край…
Перестрілись невблаганно: смерть, одчай —
Над безоднею темряви вікової.

Корнем верх, під стінку, геть з

Настрій в мене ідеальний —
Я мов камінь став невтральний,
У повітрі десь завис;
Ні на ліво, ні на право,
Тут болюче, там діймаво,
Тільки чую: Хитрий лис!

Громадяне!

Хоч тікай на вулицю з кімнати…
У сусідки справжній тарарам;
Зранку там працює завзятюще
Більш десятка дожовтневих дам.

Вже кінець, капут радянській владі;
Рвуть, шматують на

Убити пса, чи чоловіка —
Не все одно?
За шинку гармідер, мов шуліка,
В брудне вікно.

І чоловічий і жіночий
Нахабний сміх;
Усе склубочилось, мов клоччя,
Зібгане в

Злиняв чепурний грім, припала пилом маска,
Багатий костюмаж пороз’їдали молі, —
І вже ні темнота, ні звичка, ані ласка
Не виручать з біди, — відіграно вже ролі.

Відіграно давно,

Покарбувавши шлях залізними зубами,
Вкотився звільна він на лоно десятин,
Роз’єднаних з віків ворожими межами,
І жалісно закляк розкошлатий полин.

Конята на шляху стоять,

Недавно ще жили між нами дивні люди,
Якоїсь хижої, неситої породи,
І ми були для них не більш як ботокуди,
Що їм призначено всі злидні та невзгоди.

Їх одяг завжди був зразком

Гартованих рамен ритмичні, гострі корчі,
Симфонія гудків і махових коліс,
Хвилясте полум’я між димових завіс,
Удари молотів дзвінкі, доцільно-творчі.

Тужавіють в огні титанів

Зі сторінок старих, пожовклих фоліантів,
Із потускнілих фресок, голосних митців
Під таємничу гру заржавілих курантів
Ти нам являєшся, маро минулих днів.

Мій кавалер, найперший

Впоперек шляху ліг стоглавий лютий змій,
Ім’я його «Життя», та ми, в долоні спис,
Ідемо без ваги у гордості своїй,
На радісний двобій, як щойно день заблис.

Бажань таємна міць —

В цегляних, золотоверхих вежах,
До недавна ще бадьорі дзвони
Снять про пишні золоті ікони,
Що десь тонуть в голубих безмежжях.

Снять, що бачуть власні похорони…
На широкім,

Ідуть літа… що раз лункіще
Пісні юнацьких поколінь:
І тільки ще на цвинтарищі
Минулих днів холодна тінь.

І тільки серед сонних мурів
Старих церков і синагог
Хрупкі,

Між лави просвистіло, мов лезо різака,
І впав стрілець — три кулі прошибло юнака.

Упав стрілець на ходу, в руках ще теплий кріс;
Наш полк ішов у наступ на протилежний