Марія Хоросницька

У моїй малій кімнаті
й не пахне достатком:
ліжко, стіл і Божа Матір,
що кормить дитятко.

Не картина, не малюнок,
не просто — мадонна!
Перший мамин подарунок
ця свята

Що не крок — нова зупинка,
зачарований стою.
Площам, вулицям, будинкам
всю увагу віддаю.

Був я тут не раз, не двічі,—
слів не маю для хвали,—
чудотворні

Кам’яниста, квадратова,
у саміській середині,
площа Ринок — серце Львова
з давніх-давен і понині.

Вулички біжать від неї
на усі чотири боки…
Є тут статуї, музеї,
серед

Моєму другові завидно,—
признався сам,
сказав:
«Дивись,
з твого вікна
пів-Львова видно!
З мого — подвір’я лиш чиєсь…»
Широка, справді, панорама —
по центру
з

Як спитаються цікаві,
хто я, звідки, де мій дім,
не задумуючись навіть:
«Українка»,— відповім.

На слова не поскуплюся,
розкажу усе як слід,
що живу у Львові,

В класі єдність, як ніколи, —
двійки чи не двійки, —
усім збором після школи —
гайда до Марійки!

На розмову, на нараду,
на конкретні дії…
Вислухати всю громаду,
що

Діти з-за порога,
діти з-за одвірка
дивляться на небо,
чи не сходить зірка.

Блисне перша зірка
сяйвом променистим,
мати всіх запросить
до вечері

Під обрусом сіно,
на обрусі — свічка,
на всю хату пахне
свіжа паляничка.
Під обрусом — сіно
голубе, дрібненьке.
На обрусі — миска.
У мисці — опеньки.

У другій —

Гордо, мов княгиня,
ходить нічка синя
в золотій короні,
з місяцем в долоні…

З місяцем в долоні,
у косі з зірками,
в дзвоні-передзвоні
із колядниками.

Прапорець,
що я тримаю,
для мене — єдиний.
Прапорець цей,
що я маю,—
символ України.
Нема в світі
більш святого
й не буде ніколи
від крайнеба

Я не хвалько,
не хвастунець,
тож правді
не протився!
Мій прадід —
січовий стрілець,
за наше місто
бився.

Свинцевий свист,
гарматний рев
не викликали

І понині плямно-біло,
не написано в книжках,
як у Львові клекотіло
у двадцятих ще роках!

Як рушали сотні маршем
і на захід, і на схід
відстояти те, що наше
ще від

Цілий день читав би
і ціліську ніч
про козацьку славу —
Запорізьку Січ.

Книг не так багато
для дітей чомусь…
Щось розкаже тато,
розповість дідусь…

Ще дізнався

А моя матуся
ніжними руками,
а моя матуся
шовками-нитками
шиє-вишиває!
Я вночі проснуся,
а моя матуся
спати не лягає,—
шиє-вишиває!
— Скоро,—
каже

Раз мені
казала мати:
«Можеш мов
багато знати,
кожну мову
шанувати,
та одну
із мов усіх,
щоб у серці
ти зберіг».
В серці
ніжну і погідну
збережу

Довго
я не розумів,
звідки
в міста назва — Львів.
Брата старшого питаю:
— А ти знаєш?
Каже:
— Знаю.
Князь був,
Галицький Данило,
сім віків перекотило,

Ще не був я у столиці.
Мчать без мене поїзди…
А дорога так і сниться —
лиш на Київ, лиш туди!..

Київ з Львовом – брат із братом.
Я це знаю, тим горджусь.
Я про Київ чув

Працьовитими руками
будувалися віками
божі храми, — всі вони
вчать нас жити без вини:
шанувати маму, тата, з
аступитися за брата,
за товариша слабого,
не привласнити

Свиснув шпак…
— Що в тім такого?
— Ви не знаєте хіба?!
Лютий впав
вербі у ноги, —
закосичилась верба!
Повиймали віолончелі
й веселять синички сад.
Скачуть горобці

Дивлюсь навкруг, дивлюся вгору —
на куполах блистять хрести…
Від Святоюрського собору
очей не в змозі відвести.

Попри Собор чи раз проходив
і пролітав я, мов стріла…
А