Лідія Компанієць

За мотивами української народної казки

У ранкову годину,
Молоденька, прудка,
Йшла лісочком Галинка –
Ковалева дочка.

Ліс – у крапельках сонця,-
Аж радіє

З литовського фольклору

Ідуть край річки
Два брати,
Аж чують мимохідь:
Веселий Зяблик у кущах
Висвистує «фіть-фіть!»

Спинились тихо парубки,
А птах:

Східна легенда

Там, де стогне в руїнах вітер
І пугикає пугач – «пугу»! –
Підіймався колись під хмари
Гарний палац на всю округу.

Жив у ньому старий

З українського фольклору

Прийшов жебрак до багача,
Ступив через поріг.
Багач полуднує якраз –
Із маком їсть пиріг.

– Чого прийшов?– питає він
І крутить пишний

За болгарською народною казкою

Ось послухай
Казочку одну…

У далеку сиву давнину
Жив та був
Лихий король Троян –
Над всіма панами
Вищий

З індійської притчі

Хлопчина вбіг із двору в хату,
До тата голосно гука:
– А я провідав у лікарні
Свого найкращого дружка.
Тож правда, тату, я – чутливий
І маю

— Ти чому, плаксун-трава,
Колисанку оплела,
Колисанку оплела,
Всю сльозами залила?
Я тебе, плаксун-трава,
Ухоплю за вихорець,
Ухоплю за вихорець
Та й закину на

Заквітчано хату
Барвінком і зіллям.
Сміються і плачуть
Ряди на баяні…
Ось ти й наречена,
Справляєш весілля,
Гуляють на ньому
І звані, й незвані.

Танцюєш у колі

Запряжу я коні в шори,
Коні воронії,
Та й поїду доганяти
Літа молодії.

З народної пісні

На все життя лишилась згадка:
У хаті – гості, чути сміх.
А я,

Занесло на небо
Хмарину важку,
І дощ-баламут
Бешкетує в садку:
Жбуряе на вишні.
Краплини-друзки,
Куйовдить ромашок
Легкі пелюстки,
І тупіт, і хлюпіт,
І гуркіт

На шипшині рясній
Та й на ягоді
Цвіріньчать птахи
В мирі, в злагоді.
І не сваряться,
І не чубляться,
Чистять пір’ячко
Та голубляться…

Ой

Дощ і вітер замели сліди –
Ти пішов полями до вокзалу…
Якби знала я, що назавжди,
Я б тебе нічим не зобиджала.

Якби знала я, що назавжди,
Що зійду сльозами й самотою,

Присвячувала кращі я рядки
Зальотникам, які мене вражали,
Оспівувала місяць і зірки,
Свої прощання, зустрічі й вокзали.
Тих красенів давно пропав і слід,
Прибило пилом їхню

Прощай! Прости за все! Не гань!
Було в житті моїм прощань.
І ті, з ким розлучалась я,
Пішли, розтанули в юрбі,
Ні суму, ані каяття
Не залишивши по собі.

Лиш ти – мій

Пелюстками черешень
Стежки занесло-замело,
Невимовна краса
Цього білого, білого саду…
В день такий я не вірю
У підступність і зло,
В день такий я не вірю,
Не вірю у

Я по землі ходила, я на землі зростала,
Дзвінку, холодну воду з усіх криниць пила.
Ніколи до Нептуна я жодних справ не мала.
І от мене дорога до моря привела.

Погойдується

Тут біля тину розцвітають вишні
І тягне прохолодою з криниці.
А в горниці – суворі та безгрішні –
На покуті живуть святі в божниці.

Не витиснули досі їх із хати
Ні відкриття

Наче змінилися барви навколо,
Поле і луки по-іншому бачу:
Трави – зелені такі,
Як ніколи,
Квіти такі, як ніколи, – гарячі.

Явища й речі, звичайні, буденні,–
Хмарка далека

Вже знаю, що кохання гасне,
Вже знаю, де Добро і Зло,
І вже тужу за тим Прекрасним,
Що мало буть – і не було.

Тверезо вже, без мелодрами,
Дивлюсь на пройдені роки.
[ вже

З Ірини Снєгової

А є нові пілюлі – від печалі.
Вас ними лікарі не пригощали?
Одну ковтнете (нуль чотири грами) –
І туга розпрощається із вами.

Пілюлі нададуть вам