Леонід Мосендз

Блукав Голендерець-літун
по хвилях незнаних морів,
від криг, де сховався бігун,
до штилів тропічних і злив.

Усюди була йому путь,
де ще не заходив живий,
туди і вітрила

Віольно — ніжні дрібні Плеяди,
фанфарно — блесклий меч Оріона,
піанно сяють сузірні грона
вступних акордів до серенади.

Велично — тихо гремить оркестра,
із барв і сяйва

… Над луками тремтить
гарячий день червневий. Аромати
у височінь підносяться з покосів,
і шелести стинання буйних зел
зливаються в один акорд глибокий
з бренінням бджіл в

Пригорнути й уст палаючим вулканом
на долоні випекти п’ять літер…
(Хай собі на дворі скептик вітер
до схочу регоче над обманом!)

Викликать причаєну тривогу
у очах і шепіт:

За тобою Гаральд тужив,
твоє ім’я – бойовий знак,
це про тебе вікінґів спів,
князівно північних caґ.

Тебе знає Лаба і Рен,
ти — Реґіна Сенських долин,
славна мати славних

Магдалині Папанківні

Пухкі, лапасті зірочки зарямили вікно,
розстелюють по вулиці відбілене рядно

і шелестом виманюють: зробити тільки крок,
а там впірнеш, зануришся

(Леґенда)

Пізнати глиб розпуки,
недолю свого краю,
його страждання и муки, —
послав Спаситель з раю

Касьяна і Миколу:
“Пройдіте Україну
і принесіте здолу

Вже десять віків
романська вежа —
передня чата понад закрутом Лаби,
у схід простяглася західня межа,
у склявські громади…
Століття розвою,
приплив і відплив,
не бачу

Іs all that we see or seen
but а dream within а dream?
Е. А. Рое.

Тихий, тихий сон мене оп’яв,
до скелястої безодні я спадав,
і на скелі тінь моя лягла,
мов би в

О. Стефановичеві

Садок такий ніжний, прозорий,
червлений захід, мов би жар,
і ніби вище знялись зорі
і ніби нижче килим хмар.

Тхне пусткою з сумного поля:

Як уздриш, серденько, що шафіровій млі
ключ мерехтить ген-не над нашими лісами,
до меж обіцяних далекої землі
прямуючи надхмарними шляхами,

й до тебе донесе тужливий срібний

Як хочеться молитися часом
комусь, хто всепробачливий й ласкавий:
“Не приведи загинути рабом
чужої ласки і чужої справи!

Не допусти закінчити ці дні
під непривітним

І досі нам сниться
і досі маниться
блакитного того Дону
шоломом напиться…
І. Франко.

Тут знов я йду шляхами мого краю,
завузленими між Дністром і Богом,
шляхами

О. Коваленкові

Той сам закон напрямно-точних ліній
обмежує обчислений кристал,
і снігові зірки й волошки сині,
і мутно нашарований опал.

Спіраль стихій на

Ave Maria!
кличе дзвін,
захід паленіє,
ще день один…

Ave Maria!
вечірня тінь
од вежі синіє
на схід, в далечінь…

Ave, Вкраїно!

Він ще у гробі… Я цеє знаю:
ніхто й ніколи його не збудить…
А віра шепче: “Гаю, мій гаю”.
Він мусить встати й простити злуду.

Зеленим краєм ризи прикриє
і під акорди твойого

О, скільки в вас, барвисті акварелі,
о, скільки в вас недовідомих чар!…
Пісково-жовте — пласкії пустелі,
а темна гнідь — гірські хребти до хмар.

Влилися рік блакитнії емалі
в

Під золотим дахом ліщини
стою, дивлюсь – ненадивлюсь…
І до широкої рівнини
душею тремітно молюсь:

“Благословенні одпочивні,
ясного жовтня мудрі дні,
і ночі, зоряністю

Жайворонок високо в блакиті,
сонце топить водяную сталь,
тіло спутали промінні ниті,
хтось шепоче: “Дув тоді містраль…”.

Набік книжка! Підсідає стиха
і ластиться півзлінива

Олені Ш-ні

Не чув я співу фляґелянтів
в передвечірній час.
Серед коштовних фоліянтів
застав і вечір нас.

Не бачив я, що у віконце
вдивляється вона,
і що в