Леонід Мосендз

…….ові

У вільнім краю лицар самітний…
підніс напослід переможну крицю
й на роздорожжі викопав криницю —
останній дар вітчині звитяжній.

Під кришталевістю він

Ми кажемо: “Гіркий хліб вигнання,
високі сходи нам чужого дому…”
Та скарги зміст сховався за утому,
за байдужість буденного щодня,

пожер падаючий Перун вогня
наш запал,

“Вітер свище в багнетах,
ми йдемо, йдемо, йдемо,
прямуєм ми без устанку
в осінній синявий степ.
Нас ждуть недовідані мети,
ми йдемо, ідемо, ідемо…
Веде нас в криваві

Коли ми ранками рушали з сіл —
Плеяди виряжали нас в дорогу,
віз нахиляв нам дишель свій у діл,
меч Оріонів розганяв тривогу.

Той сам над нами був нічний зеніт,
що й за доби

В теплі імли дрімають долини,
а схили посміхаються до сходу;
гай прибира врочисту денну вроду,
дошептує потай про ясні сни.

І водоспад сміліше з щілини
струмкові надає

Магдалині Папанківні

Улюбленець мій — різьблений сонет,
коштовний подарунок з Ренесансу.
Серед нової зброї декадансу
блискучий все його вузький стилєт.

Обчислений

Довга ніч, як довгий спомин. В нім все гая ж ти.
І знова я змушен в соннім денну путь пройти.

Із піснями перемоги, як мандрівний скальд,
а закличуть грізні боги — знову як

Поза твоїм лицем не бачу
других, прекрасніших, облич.
Воно удень мені маячить
та привиджається всю ніч.

І бачу я: уста розкриті,
але мовчиш ти. По очах
лише відгадую, що

Було прочитано томи книжок,
томи своїх написав…
Читаний, nисаний — кожен рядок
краплю душі відбирав.

Якось прокинувся… Глянув на день:
все оповила мара…
Видався світ, як

Праматері Роду

Як зацвіте юнацькая весна —
перед героєм стелиться дорога:
манить мета, манить досягнень змога,
“дійти чи впасти!” — присяга одна…

Але важка

Не мед, а меч…
Е. Маланюк

Рясні були тоді серпневі дні,
що їх ми покидали недобиті.
Над нами — злотний щит в височині,
а долі — яблунь віти гроновиті.

Як було

Коли знова прийшла пора для Діви,
які принесли ви Йому дари?
Фальшивий патос привітальних співів,
нещирість рук, піднятих догори,

бундючність слів, штампованих “З нагоди”
і

Осіння ніч… Коротка, як і влітку…
— Ніщо не вдієш, дівчино, прощай!
— Я буду ждать. Повернешся ти швидко?
— Я буду вірною!.. Не забувай!..

Був ясний ранок. Злотом

Abyssum abyssus invocat!
Ruysbroek Admirabillis

Безодня смерти і безодня
життя спіткались на межі,
а на лезі її сьогодні
знова нап”ятий він лежить.

Лежить, мов

Що серед океану каравела?
Безсила тріска в безмежі забута,
але вона своїм стремлінням скута
і мчить до зір західних «Mia Stella».

Нехай на сході мрія нас завела,
сьогодні

У татарви шукали оборони,
людьми татарськими воліли бути,
бо ханські вже миліші були пута,
аніж свої, князівськії, закони.

Ставали в Посполитій Кисілями…
(В гостині більш

Загув мотор у високості
і плинний виклад перебив…
Спинився ти в безсилій злості
та крейду точену зломив…

Навіщо, канторе учений,
ця злісна павза, злісний рух?
Чи ж не

Є. Маланюкові

Мені здається: це когорти,
ряди твоїх метальних слів.
Здіймаєш тризубий прапор ти
над військом предківських степів.

Знова торують легіони
шляхи

І буде нове небо й нова земля…
Біблія

Я бачив море: скляне, спокійне,
без сліду хвилі, без сліду руху,
в беззвучність мертву і безнадійну
даремно вістря втиналось