Леонід Глібов

Играли вы… С тревожною душою
Я слушал вас… я каждый звук ловил;
Я поражен пленительной игрою,
И каждый звук в душе я затаил.

Да, звуки те, волшебные, живые,
Пленительной

У вишневому садочку,
Під вербою, в холодочку,
         Щоб лихо прогнать,
І щоб долю звеселити,
Заходились наші квіти
         Весілля гулять.
Не було б таких

Берегись, не спи, казак,
Стоя на часах:
Злой черкес давно тебя
Стережет в горах!

Не увидишь, как он вдруг
Сзади подойдет
И, как маковку, тебе
Голову

Ты хочешь знать, мой друг игривый,
О чем тоскую я порой,
Чего бываю молчаливый
И даже мрачный пред тобой?
Я расскажу тебе, положим,
Но после — что же будет в том?
Друг друга

Знаю низенький я домик
С рядом темных окон;
Видел там я пару глазок,
Видел черный локон.

И во взгляде этих глазок
Много вдохновенья,
Много прелести и неги,
Много

Як тільки ясний день погасне,
І ніч покриє божий мир,
І наше лихо трохи засне,
І стихне людський поговір, —
Я йду до берега крутого
І довго там дивлюся я,
Як із-за лісу

Був на селі козак Кирило Яловець,
Щасливий, дякуючи долі:
Хазяйство добре мав і повний гаманець,
Всього було доволі;
І ще одно він щастя мав —
Розумну жінку бог послав;

У холодочку, під вербою,
Приліг Чабан спочить;
Кийок поклав під головою,
Собака у ногах лежить, —
Не боязко, заснути можна сміло:
Отара стишилась, лінується ходить,
Бо

Додумався осел, що він якаясь мина,
Зневагу від усіх доводиться терпіть,
Що надокучила така лиха година,
Що треба і йому хоч трохи краще жить.
Він чув, що там, над морем

Веселая весна була;
Зазеленів вишневенький садочок;
Пахучая Фіалка розцвіла
І звеселила свій куточок.
Де взявсь Бур’ян, насіявся кругом
І квітку бідную понівечив він дуже:

Цвіла Троянда у садочку,
А недалечко, у куточку,
Між бур’яном бринів Будяк.
І каже він Троянді так:
— Нащо се ти колючок начіпляла?
— А ти нащо? — вона його спитала.
— Я?

Сусід до себе кликав кума:
— Приходь лиш, брате, на часок:
По чарці вип’ємо, сальця з’їмо шматок… —
А справді — так не те він дума;
То кумові сказав він тільки так!
Хотілося ж,

Щоб Горобців шкодливих настрашити,
Вигадливий Хазяїн взяв
Солом’яного Діда приладнав
Та ще й з лозиною, неначе хоче бити;
Горобчики сміються у кутку, —
Вони, пройдисвіти,

Через левади та городи
Два кума йшло з весілля до господи.
Бредуть, балакають про щось…
Аж ось
Де не взялась Собака в біса —
Чи з-під воріт, чи із-за ліси,—
Присікалася,

Під тином Півень, біля хати,
Знічев’я смітник розгрібав
І, квокчучи, там дещицю клював, —
Наїдку не було, а так, аби клювати.
У сміттячку углядів якось він
Блискучу,

Один Хазяїн мав леваду.
Самому ніколи левади стерегти,
Бо треба дать у полі раду,
Щоб діла не звести,
А тут ще нікого й наймати:
Робочий час — пильнує всяк.
Знайшовсь

Раз у вишневому садочку
Лежав Осел у холодочку.
Побачив він між рястом Солов’я
І став йому гукати:
— Здоров, співун! Насилу вглядів я;
Який маленький ти, а кажуть, що

Мірошник мав хороший млин.
В хазяйстві не абищо він:
Про се гаразд усякий знає,
Хто хлібець має.
Млин у Мірошника був водяний.
Мірошник той Хомою звався,
І був він чоловік

Задумала Мишва вчинить велике діло,
Щоб слава загула про них
По всіх усюдах, щоб вдивило
Не то людей — котів дурних.
Мишей до біса назбігалось.
Чимало й Пацюків зібралось,

— Куди се ти, кумасенько, біжиш?
Даєш, неначе з ляку, драла, —
Гука Ховрах, — ні на що не глядиш,
Мене б то й не пізнала!
— Ох, голубе! — Лисиця застогнала, —
Бодай би вже й