Леонід Глібов

Щоб Горобців шкодливих настрашити,
Вигадливий Хазяїн взяв
Солом’яного Діда приладнав
Та ще й з лозиною, неначе хоче бити;
Горобчики сміються у кутку, —
Вони, пройдисвіти,

Був на селі Квачан-собака,
Кудлатий та товстий;
Хвіст здоровенний, як ломака,
І сам такий страшний,
Раз, лежачи знічев’я на травиці
У холодочку під кущем,
Він розбалакався

Щоб хуторну хандру прогнати,
Один вигадливий Панок
Задумав до себе розумних наскликати
І світом мудрості розбуркать свій куток.
На раду він покликав Кума,
Бо між розумними то

Свиня у панський двір залізла;
Посновигала там
По всім куткам,
На смітнику кісток погризла,
Полежала в багні,
Як слід Свині,
В гної куйовдилася пикою своєю…
Та із

Через левади та городи
Два кума йшло з весілля до господи.
Бредуть, балакають про щось…
Аж ось
Де не взялась Собака в біса —
Чи з-під воріт, чи із-за ліси,—
Присікалася,

Під тином Півень, біля хати,
Знічев’я смітник розгрібав
І, квокчучи, там дещицю клював, —
Наїдку не було, а так, аби клювати.
У сміттячку углядів якось він
Блискучу,

На дворі, якось опівдні,
Заможний чоловік насипав на рядні
Чимало Перлів просушити,
Бо в скрині почали жовтіти.
— Гляди! — озвався через тин
Кум Северин, —
Як доберуться

Сиділа у печі хороша Паляниця;
На господиню стала гомоніть:
— А щоб їй так і сяк! І докіль тут сидіть?
У очі вилаю, бо невелика птиця!..
— Мовчи та диш! —
Озвався у куточку

Була в Охріма сіра Свита,
Так хороше пошита:
Іззаду вусики з червоного сукна;
На комірі мережечка така, що на! —
Хоч голові носити.
Дурний Охрім не вмів її глядіти,

Один Хазяїн мав леваду.
Самому ніколи левади стерегти,
Бо треба дать у полі раду,
Щоб діла не звести,
А тут ще нікого й наймати:
Робочий час — пильнує всяк.
Знайшовсь

Раз у вишневому садочку
Лежав Осел у холодочку.
Побачив він між рястом Солов’я
І став йому гукати:
— Здоров, співун! Насилу вглядів я;
Який маленький ти, а кажуть, що

У полі Орачі на ярину орали,
І Муха там була,
І хоч її, непрохану, ганяли,
Одначе крадькома і їла, і пила,
Бо звикла змалечку кохаться у чужому.
Надвечір Орачі верталися

Десь у веселому краю
Зійшлися у гаю
Ведмідь товстий та волохатий,
Всесвітній пасічник-ласун,
Завзятий Цап-стрибун,
І телепень Осел ухатий,
Дурного розуму невдатний син,

Колись-то Мужика Лисиця попитала:
— Скажи, будь ласкав, куме мій,
За що се честь така ось шкапі сій?
Про се вже я давно спитать тебе бажала;
Коли не подивись —
Вона з тобою

Мірошник мав хороший млин.
В хазяйстві не абищо він:
Про се гаразд усякий знає,
Хто хлібець має.
Млин у Мірошника був водяний.
Мірошник той Хомою звався,
І був він чоловік

Задумала Мишва вчинить велике діло,
Щоб слава загула про них
По всіх усюдах, щоб вдивило
Не то людей — котів дурних.
Мишей до біса назбігалось.
Чимало й Пацюків зібралось,

— Добривечір, сусіде мій!
Чи всі ви живі та здорові?.. —
Гукнула Миша Пацюкові.
— Та ще,— Пацюк мовляє їй.
— А я се,— каже,— прилинула,
Щоб розказать тобі, що чула,
Щоб ти

— Відкіль бредеш ти, голово лиха? —
Лисиця так мовля Ослові.
— Дивився, як там Лев здиха
Аж ген у тій діброві!
Піди, паньматко, подивись;
Ти ж зналася із ним колись…
І! Що

Прибігла раз Лисичка у садок;
Вподобавсь дуже їй привітненький куток —
І гарно погулять, і любо подивиться,
То тим, то сим там можна поживиться.
Глядить —
На тичках виноград

— Куди се ти, кумасенько, біжиш?
Даєш, неначе з ляку, драла, —
Гука Ховрах, — ні на що не глядиш,
Мене б то й не пізнала!
— Ох, голубе! — Лисиця застогнала, —
Бодай би вже й