Короткі

З далекого краю
Лелеки летіли,
Та в одного лелеченьки
Крилоньки зомліли.

Висушила силу
Чужина проклята,
Візьміть мене, лелеченьки,
На свої крилята.

Ніч

Скресає далина…
Пливуть і думи й хмари…
Пий голубе вино!
Земля сп’яніла — під крилом
Гойднулась хвильно,
Пливе, втікає і зорить
І назирці тримає
Тебе, мов сина…

Я буду витрачати
Здоров’я і талант,
Я буду все втрачати
За твій маленький грант –
За скинуту запаску,
Що я за нею чах,
За ледь примітну ласку
В твоїх сумних очах,

(Полтавські примовки)

— Лелеко, лелеко!
До осені далеко?
— Як замовкнуть жаби.
Як померзнуть баби,
Тоді осінь настане, —
Мені їсти не стане,
Полечу в інший

Чорногуз, боягуз!
Я ще тільки приміряю,
В лучок стрічку закладаю, —
Ти вже крила підіймаєш,
До господи утікаєш!

А горобчик до синички ходив,
По колосочку та пшениченьку носив.
— Ти, синичко, ти, сестричко моя,
Така ж бо ти люба-милая!

Надходить золота хвилина,
Як шелестить в руках мені
Твоя одежа – шумелина
На вже достиглім качані.

Моя рука вже затремтіла,
Бо мріяла вона давно
Пучкам відкрити твого

Невеличка сімеєчка:
Тільки він, та вона,
Та старий, та стара,
Та Іван, та Степан,
Та Василь, та Панас
Та той хлопець, що в нас,
Та дві дівки косатих,
Та два парубки

Ти прийшла ясновида.
Ти вся — і любов, і жага…
Я дивлюсь в твої очі
І повнюсь любов’ю.
Але в коси
Конвалію ти заплела.
Будь же чистою,
Квітко цнотлива!

Їй-богу, добрий вітер!
Весна пливе у гомінких струмках,
Блищить і день, і ніч, і капелюх, і дах.
Усе всміхається, підноситься, радіє…
Блажен, проживши вік, хто так і не уміє

Я дівчина чепурушка,
Хоч я й невеличка, —
В мене лиштва мережана,
Червоная стрічка.

Я дівчина, як калина.
Люблю чепуритись;
Горе ж моє! — брела річку,
Забула

Даждь нам, Боже, днесь! Не треба завтра —
даждь нам днесь, мій Боже! Даждь нам днесь!
Догоряють українські ватри,
догоряє український весь
край. Моя дорога догоряє,
спрагою

Був собі баран та вівця,
Накосили вони стіжок сінця,—
А я знов почну з кінця:
Був собі баран та вівця
(і так далі, поки не докучить).

З надвечір’я визирає ніч.
Виповнився, визрів ярий обрій.
Не колишеться.
Не мріє.
Не струмить…
— Добрий вечір!
— Доброго здоров’я!

Я дівчина невеличка,
На головці в мене стрічка,
Вмію шити, вишивати,
Ще й читати і писати.

Туго пісня випиналась
над рікою — тятивою,
ніби райдугу пустили
з лісу-бору,
з-за ріки.

Вечорове.
Вечорниці.
Голоси дівчат під місяцем
чорнобриві.

Заздро

Діти бігають, стрибають,
Далі — весело гукають:
— Ах, метелик!., подивіться!..
Ось він, ось він метушиться!
Та який же гарний, гожий!
Наче квітка, прехороший!

Був собі журавель
Та журавочка,
Наносили сінця
Повні ясельця.
Наша пісня гарна й нова, —
Почнем її, братця, знова:
Був собі журавель
Та журавочка
(і так далі,

На розквітлому лузі
Стежка сміється.
Танцюють волошки
Під вітру спокійний прибій.
Спинися на хвилю
Отут, де красується поле,
Де мріє кульбаба,
Спинись.
На

Потомлене тіло потоплене місто гойдає.
Потомлені думи потоплені дні розтроюдили.
Потомлене тіло потопленим містом спішить.