Короткі

Більшовицькі кури
бігають під зорями,
а комуністичний
рак спішить вперед.
Древні перелоги
душі геть проорані.

Цей білий світ, біліший божевіль
колись іще підпалиться червоним.
Задуже[?] піють українські гони
і потечуть колись по ринвах рілль.

Усміхаються глобусові
Школярі на уроках,
І сонце,
Неначе глобус,
Усміхається школярам,
А за вікном
Реве повесіння,
Вантажене снігом і кригою,
Та лісом тріск іде —

Доки мені, неборачку,
Сидіти в запічку?
Я великий, я вже можу
Погасити й свічку!
Що пальчика спекти можна,
Теє добре знаю,
Вже тепер отак на «жижу» —
Губки надимаю:

Ліс заіскрів у сотні горл
зозуль, і горобців, і горлиць,
їх сонцем оповитий хор
про власний зиск і власну користь
пускає стріли в солов’їв.
(З дощу такі вологи стріли).

Чи ти бач, як умудрився
Зайчик наш убратись?
Бо схотілось йому дуже
Паничем здаватись.
Капелюшок і убрання, —
Все як слід, вважайте!
Але як упорав ушка? —
Теє

Колись мене ти, Київ, визубриш
на ребрах прибережних круч,
від рук, в конвульсії покручених,
і до очей, для смерті визрілих.
І все простиш мені, приблудному,
і мовиш,

Біля струмочка, біля калини
Дудку Іванко зробив з вербини;
Гра-виграває в дудку Іванко,
Голос по гаю іде щоранку…

Даждь нам, Боже, днесь! Не треба завтра —
даждь нам днесь, мій Боже! Даждь нам днесь!
Догоряють українські ватри,
догоряє український весь
край. Моя дорога догоряє,
спрагою

Скресає далина…
Пливуть і думи й хмари…
Пий голубе вино!
Земля сп’яніла — під крилом
Гойднулась хвильно,
Пливе, втікає і зорить
І назирці тримає
Тебе, мов сина…

Для тебе завеликий білий світ.
І не бери надсилу.
Ранній березень
іще лютує, хугою мете,
і деренчить ще непритомна бляха,
вітрами шарпана. Іще вікно,
неначе склеп, морозом

Йшли у гості сироїжки,
Заросили білі ніжки.
А опеньки їх зустріли,
Обсушили, обігріли.
І в танок пішли раденькі
Сироїжки і опеньки.
Засміявся навіть пень:
— Ой, який

Школярі на вигоні
У футбола гралися,
А до їх портфеликів
Цуцики добралися.
Та як стали гризтися,
Сукині синочки, —
Розтягли портфелики
На дрібні шматочки.
Про таку

Зріють яблука і груші,
Наче зорі на гілках.
Серпень ходить і ворушить
Житні вуса на валках:

— Я сьогодні у степи
Повиводжу не серпи,
А комбайнів лави!
На комбайновім

Носить листя їжачок,
Утепля хатинку,
То лягає на бочок,
То ляга на спинку.
Хвалить вітер їжака:
— Тепла хатонька яка!
Листя ще я насушу
І тобі допоможу:
Як у хатку

В школі хлопчик ясноокий
Руку підійма.
— Чом в Шевченка у Тараса
Орденів нема? —
Вчитель каже: — Як поета
Полюбив народ,
То йому уже не треба
Інших нагород.

…Із тридцять третім голим роком,
Голодно-голим та німим,
Та тричі пухлим. Хай би з ним
Поїли б кору і комору,
Траву і шкуру, цвіль і міль,
Та мерли б жовті, як з похміль,

Біля ферми на стовпах
Почепили гасла:
“Дати більше молока!”
“Дати більше масла!”
І ревуть корови:
— Му-у-у!
Даємо, але ком-му-у-у?

Ніхто не забутий.
На полі ніхто не згорів:
Солдатські портрети
На вишитих крилах пливуть…
І доки є пам’ять в людей,
І живуть матері,
Допоти й сини, що спіткнулись об кулі,

Людей, звичайно, більше, ніж народу…
Коли виспівує на цілий сход
Любов до людства… з сотого заходу, –
Згадай, нарешті, і про свій народ
Хоча б за те, що має він в цю мить