Короткі

Дзвін шабель, пісні, походи,
Воля соколина,
Тихі зорі, ясні води —
Моя Україна.

Синь гаїв, поля, світання,
Пісня солов’їна,
Ніжний шепіт і зітхання —
Моя

Все минає, але любов після всього остається.
Все минає, але не бог і не любов.
Все є вода — навіщо на води надіятись друзі?
Все є вода, але буде дружня пристань.
На цьому камені

В глибокому затоні,
Далеко од людей
Цвітуть лілеї сонні,
І тихо круг лілей.

В глибокому затоні
Води зелений тон,
І відблиски червоні
Спадають на затон.

Тут —

Я інквізитор. Ну, і що із того?
Чи то такі вже злочини страшні?
Я не хвалюся. Віку золотого,
звичайно ж, не було і при мені.
Ну, катував. Ну, навертав до лона.
Палив багаття

— Як би ти жила, — спитав Тулуб Голову, — коли б з мене не витягувала для себе життєвих соків?

— Це так, — відповіла Голова, — але ж у нагороду тобі моє око як світло, а я допомагаю

Що є свобода? Добро в ній якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівняши все злото.
Проти свободи воно — лиш болото.
О, якби в дурні мені не пошитись,
Щоб без

Люблю отруту, сховану в лілеї,
Люблю порок із поглядом ясним,
І безсоромність ніжності твоєї,
І терпких милощів незнаний дим.

Люблю тебе, бо ти чужа коханню,
Бо ти мені

Був день, коли ніхто не плаче,
Був ясний день, як немовля.
Та я здригнувся так, неначе
Твоє ридання вчув здаля.

Я знаю – ти не заридала,
А в світі, що гуде й гримить,

Щось у мені тремтить,
Як зимове повітря.
Несхопне, наче мить,
Студене, наче вістря.

То я тобою вщерть
Наповнив душу, мила,
Ти ж думала про смерть,
Коли мене

Радуйся, дівчино, разом зі мною
Сонцем і ясною голубизною,
Ласкою леготу, листям на кленах,
Білою стежкою в травах зелених.

Радуйся, дівчино, болем кохання,
Смутком

Горить суницями поляна,
Як запаска. Гуде бджола
І так літає, наче п’яна
Від запахущості й тепла.

Сховавшись у гілля зелене,
Чекаю на своє дівча.
Воно вже йде, вже серце

Плюскочуться білі качки
В басейні під тінню каштана.
На крилах блищать крапельки,
А в краплі — життя океана.

Хіба я не крапля мала,
Що світ необмежний одбила, —
Лиш

Свіжа зелень розгойдалась,
Розгулялась, поплила.
Перші краплі засміялись
До голодного зела.

Голуби летять у сховок,
І в тіснім голубнику
Ряд округлих їх головок —
Як

Поле чорніє. Проходять хмари,
Гаптують небо химерною грою.
Пролісків перших блакитні отари…
Земле! як тепло нам із тобою!

Глибшає далеч. Річка синіє.
Річка синіє, зітхає,

Марнували літечко, марнували.
А тепер осінні вже карнавали.
Душа задивиться в туман і марить обрисами літа.
Чи, може, це приснилось нам
купання в річці Геракліта?

Поете! Будь собі суддею,
І в ночі тьми і самоти
Спинись над власною душею,
І певний суд вчини над нею,
І осуди, і не прости.

Устануть свідки темноокі
Зо дна поблідлої

Пишіть листи і надсилайте вчасно,
Коли їх ждуть далекі адресати,
Коли є час, коли немає часу,
І коли навіть ні про що писати.
Пишіть про те, що ви живі-здорові,
Не говоріть,

Не знав, не знав звіздар гостробородий,
Що в антисвіті є антизірки,
Що у народах є антинароди,
Що у століттях є антивіки.

Це знаю я. Жалій мене, звездарю!
Це знаю я, і голову

Наче вулик — наша школа,
Вся вона гуде, як рій.
І здається, що довкола
Розквітають квіти мрій.
Бігають, сміються діти,
Та лиш дзвоник задзвенить —
Стане тихо, ніби в квіти

Перше слово — Мати,
Друге — Україна.
Так учився розмовляти
Я, мала дитина.

Кожне слово пахне,
Мов листочок м’яти.
Та, мов квітка короваю,
Пахне слово