Короткі

Колись я нудилось
У срібнім кайдані;
Розбила неволю
Чубатая пані,
А я на Вкраїну
Тихенько нищечком…
Колись

Давить душу це осіннє слово,
Тож не дивно, що самі собі
Ми пускаєм кулі часом в голови,
Закусивши зойки на губі.

Шлях у всіх кінчається труною,
Кожному призначена межа,
Де

Ой сніги мої, сніги
срібні та пухнасті,
наче все, що навкруги,
потонуло в щасті.

Діаманти, де не глянь,
скрізь переді мною
розкидає осіянь
щедрою рукою.

Може,

Ночь успокоила мир утомленный,
Звезды мерцают над спящей землей,
Крадется по небу месяц бессонный,
Вечный дозорец интриги ночной.

1876 рік

Люблю України коханої небо,
що буде, люблю, й що було.
Живи, моє серце, живи не для себе,
для себе ж бо ти й не жило.

Щасливії люди, щасливих багато.
Живуть для живого

Україно моя, моя люба Вкраїно,
Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою? —
Чи про все те розкажу, як тебе я люблю,
А чи піснею горе твоє я присплю,
Чи слізьми розіллюсь, мов сирітська

Айстри задумані, квіти останнії,
осені пізньої сльози багрянії…
Сумно шепочеться вітер над вами,
і обмиває вас небо дощами.

Ви як любов, що весни не зазнала
і як вечірня

Флегматично зима тротуаром поскрипує,
Фантастичні плете казки,
Позіхає десь під білою липою,
На шибки покладе мазки.

Вкриє землю габою сріблястою,
І є напруженій тиші

Ногі босії,
стерні коляться,
русі коси їй
комсомоляться.

Як пожар, її
личко міниться,
очі карії
україняться.

Десь на горизонті хмара-хустка
Манить в даль, мов дівчина у сад,
І весни такі пахучі згустки
Розплескалися об голубий фасад.

Дні стоять погожі і привітні –
Розтопилося б і

Одчиняйте двері —
Наречена йде!
Одчиняйте двері —
Голуба блакить!
Очі, серце і хорали

Стали,

Ждуть…

Одчинились двері —
Горобина ніч!
Одчинились двері —

Проходят дни печальною чредой,
Все больше, больше их в итоге,
А радостей так мало, боже мой!
И нет конца пустой дороге…

15 липня 1867 рік

Сидить хитра баба аж на версі граба.
«Ой не злізу з граба! — дурить діток баба. —
Вловіть мені тую курочку рябую,
А я подарую грушку

Між людьми, як пташка, в’ється,
У людей і їсть, і п’є;
Ходить старець, просить, гнеться,
А у неї всюди є.

1891 рік

Від полудня теплий вітер
Стиха повіває,
Під живущою росою
Степ наш оживає.

За могилою могила
Зеленіє-мріє,
І далеко проміж ними
Битий шлях темніє.

Без конця

А я у гай ходила
по квітку ось яку
а там дерева люлі
і все отак зозулі
ку
ку

Я зайчика зустріла
дрімав він на горбку
була б його спіймала
зозуля ізлякала

Ти байдужа, як мертве місто,
І далека, як зір вогні,
До безумства ясна і чиста
Пригадалася знов мені.

Де знайти фантастичну поляну,
Щоб у колі сестер твоїх
Впасти в руки

Ты в мире одна у меня,
И мир мой в тебе лишь одной;
Ты жизнь и душа ты моя,
Мой гений, мой ангел земной.

1851 рык

Радуйся, дівчино, разом зі мною
Сонцем і ясною голубизною,
Ласкою леготу, листям на кленах,
Білою стежкою в травах зелених.

Радуйся, дівчино, болем кохання,
Смутком

Наче вулик — наша школа,
Вся вона гуде, як рій.
І здається, що довкола
Розквітають квіти мрій.
Бігають, сміються діти,
Та лиш дзвоник задзвенить —
Стане тихо, ніби в квіти