Короткі

Твої очі, як те море
Супокійне, світляне;
Серця мого давнє горе,
Мов пилинка, в них тоне.

Твої очі, мов криниця
Чиста на перловім дні,
А надія, мов зірниця,
З них

Вночі його кусали блохи,
а те,
що половина людей земної кулі
досі ще стогне під гнітом капіталізму
не давало йому змоги
склепіти очей.

1971 рік
Збірка “Веселий

Дівчина
довгошия, мов сарна,
несла яйця
у червоному фартушку
I заворожені
збентеженою
цнотливістю,
світліли
похмурі люди
люди,
даючи їй
дорогу.

1971

Ти зовсім мене не кохала,
А я був повинен забуть…
Чого ж ти так тяжко зітхала
В той час, як збирався я в путь?..
Чого твої руки тремтіли,
Чого ти тремтіла уся?!
І роки уже

Він жив один в своїй пустелі,
В краю думок і мрій своїх,
На мить одну злітав на скелі
І знов для неба кидав їх.

“Самотній він, — юрба казала, —
Як жаль його…” і далі

Як лампа розбита,
Даремно олій доливати;
Як злодій утікне,
Даремно стайні замикати.

Як висохли води,
То пощо там мости будуєш?
Як юність минула,
То пощо з дівками

Ворог батько, ворог мати,
Що не вчили сина!
І піде він в світ блукати,
Як та сиротина.

Як між павами ворона
Поваги не має,
Так невчений в товаристві
Голову

В далекім, о браття кохані, од мене ви краї,
Та душу свою я із вашими щиро єднаю,
Одні в мене думи і муки однакові з вами,
То й серце болить моє з вашими вкупі серцями,
І тільки

Вгледіти щастя, зомліти, осліпнути,
Скрикнути тільки: “Мій раю!” і стратити…
Боже всесилий! Чи зміг би ти вигадать
Муку ще більшую, гіршую, тяжчую?!

1905 рік

Убогії ниви, убогії села,
Убогий, обшарпаний люд, —
Смутнії картини, смутні-невеселі,
А інших не знайдеш ти тут.
Не став би дивитись, хотів би забути, —
Так сили забути нема:

О ніч чудова і чарівна!
Ще вчора сіявсь сніг рясний, —
Сьогодні ж теплінь, і понова,
І проріст трав, і день ясний…
Знай, — те ж колись і з людьми буде…
Я вірю в диво! Прийде

З білої потойбічності
виринуло чорне сонце

25.2.

1971 рік
Збірка “Веселий цвинтар”

Три скелети сидять за кавою
I провадять про філософію Ніцше
до них присідає рудава бестія
і починає з одного кпити
що той недоладно грає
справжню людину.

25.2.

1971

Людям,
рокованим на смерть,
видали рушниці
(вволили іхне останне бажання)

I вони стали розстрілювати
інших рокованих на смерть,
аби примиритися
із власною

Невже твої уста-коралі
У моря щастя я знайду?..
Невже твої гадюки-руки
Мене, як лози, обів’ють?..

Невже мене чекають знову
Зітхання, зустрічи, пісні,
Квітки надій в тернах

Вміння бути циніком
дається і без зусиль
Бути людиною —
дертися по вертикальній стіні
Сізіфова робота
звичайне глупство
Кому то вдавалося —
дертися по вертикальній

Лився спів колись у мене,
А тепер я сльози ллю…
Про журбу мою співати
Доручив я солов’ю.

Все втонуло в пісні — морі,
Все забулось, як вві сні…
Тільки ти, далека

Блукаю між квітками
І з ними сам цвіту.
Блукаю, ніби п’яний,
І от-от упаду!

Піддерж мене, кохана,
Ув оп’яні любві,
А то серед майдана
Впаду до ніг тобі!

І вдень журюсь, і серед ночі:
Ой  Лелечко ж, мій  боже Лелько!
Весна та гарні карі  очі
У змові на моє серденько.

Весна та гарні карі очі
На мене потайно змовлялись,
І

Одну я любив за веселість,
Другу я за вроду кохав,
А третій за соняшний усміх
Квітками дорогу встилав.

Ти зовсім була не вродлива
І завжди, як вечір, смутна…
Чого ж ти з