Короткі

Була холодна північ та німа,
А я блукав дібровою з нудьгою;
Прокинулись дерева всі од сна
І жалібно кивали головою.

Вперше може нещасливо
Закохатись навіть бог,
Але вдруге безнадійно
Закохається лиш дурень.

Що ж, я дурень, я кохаю
Знов без жодної надії,
Сонце, місяць, світ

Повірнице моїх сердечних дум,
О ти, чий голос ніжний та недбалий
Смиряв чуття, що в серці бушували,
І часом веселив печальний ум,
Моя ти вірна і мрійлива ліро.

— Гей, тигре! Що чувати?
— Мені вже набридли грати!
— Волі хочеться?
— Ще й як!
Я б поснідав вами всмак!

Де я не гляну, всюди очі
Темнота чорна застилає,
Бо зникли оченьки дівочі,
Для мене промінь їх не сяє.

Погасла золотої зорі
Коханая краса велична,
Скрізь – дикії страшні

На цій пантері чорні плями.
Вона так біга перед нами,
Що навіть може вмить
Всі плями в клітці розгубить.

Невід рибак розстилав над краєм студеного моря,
Хлопчик йому помагав. Отроче, батька покинь!
Інші мережі тебе дожидають і клопоти інші:
Будеш уми уловлять, будеш царям помічник.

Не буду я тужить по розах,
Зів’ялих ранньої пори;
До серця й виноград на лозах,
Що в гронах визрів край гори,
Краса долин, що тішить зори
Під осінь, повну

Сопілки й сурми грають,
І скрипочка заводить;
Ох, то ж моя кохана
Танок весільний водить!

Там бубни й джоломійки
Бринять, дзвенять, лунають;
Там добрі янголята
І

Не прикидайся, друже мій,
Супернику широкоплечий:
Тобі звук ліри не страшний
І томні елегійні речі.
Дай руку: не ревнивий ти,
Я звик у лінощах цвісти,
Твоя красуня розум

Оце — дивіться — жирафа.
Вона заввишки — як шафа,
Та ще й витягає шию.
А я так не вмію!

Вмирають люди, і роки
Минають один за одним,
Але не вмирає кохання,
Що в серці живе моїм.

Ще раз подивитись на тебе
І мовити в смертний нас,
Обнявши твої

Хай надворі вітер грає,
Завірюха завиває,
Снігом кидає в вікно:
Се для мене все одно, –
Бо на серці весна-красна,
В ньому любки постать ясна!

Хоч і не любиш ти мене,
Не впав я в безнадію.
В лице твоє дивлюсь ясне
I, мов король, радію.

Уста щебечуть медяні
Про ненависть невпинно.
Дозволь їх цілувать мені —

Чудова роза є: вона
На диво світлої Кіфери
Цвіте, і пишна й вогняна,
Під ясним поглядом Венери.
Кіфері не страшний мороз,
Пафосові — зими погроза…
Блищить серед хвилинних

Зоряне небо

Я сьогодні в тузі, в горі,
Мов у тяжкім сні, –
Отруїли ясні зорі
Серденько мені.

Леся Українка
На крилах пісень
1891 рік

Зоряне небо

Моя люба зоря ронить в серце мені,
Наче сльози, проміння тремтяче,
Рвуть серденько моє ті проміння страшні.
Ох, чого моя зіронька

Та не дай, господи, нікому,
Як мені тепер, старому,
У неволі пропадати,
Марне літа коротати.

Он піду я степом-лугом
Та розважу свою тугу.
«Не йди,— кажуть,— з ції хати

Дивилась я на тебе і в ту мить
нестямилась, як руки самохіть
для тебе почали вінок сплітати, –
була твоя краса, як ті гранати…

Поза збірками

(монолог)