Короткі

Дивилась я на тебе і в ту мить
нестямилась, як руки самохіть
для тебе почали вінок сплітати, –
була твоя краса, як ті гранати…

Поза збірками

Дівча любе, чорнобриве
Несло з льоху пиво.
А я глянув, подивився —
Та аж похилився…
Кому воно пиво носить?
Чому босе ходить?..
Боже сильний! Твоя сила
Та тобі ж і

Зоряне небо

Я сьогодні в тузі, в горі,
Мов у тяжкім сні, –
Отруїли ясні зорі
Серденько мені.

Леся Українка
На крилах пісень
1891 рік

Скажи мені, любий, куди мої сльози поділись?
Чи то вони всі вже, мов літні дощі, розточились?
Чи, може, вони розійшлися в осіннім тумані
І висять тепер надо мною, мов хмари

Зоряне небо

Моя люба зоря ронить в серце мені,
Наче сльози, проміння тремтяче,
Рвуть серденько моє ті проміння страшні.
Ох, чого моя зіронька

Ще не вдарив мороз, а вже втомлений лист
в’яне, жовкне…

Спів цикади дзвінкий перейшов в тихий свист –
хутко вмовкне…

Поза збірками

(монолог)

Убогії ниви, убогії села,
Убогий, обшарпаний люд, —
Смутнії картини, смутні-невеселі,
А інших не знайдеш ти тут.
Не став би дивитись, хотів би забути, —
Так сили забути нема:

Блукаю між квітками
І з ними сам цвіту.
Блукаю, ніби п’яний,
І от-от упаду!

Піддерж мене, кохана,
Ув оп’яні любві,
А то серед майдана
Впаду до ніг тобі!

Вгледіти щастя, зомліти, осліпнути,
Скрикнути тільки: “Мій раю!” і стратити…
Боже всесилий! Чи зміг би ти вигадать
Муку ще більшую, гіршую, тяжчую?!

1905 рік

І вдень журюсь, і серед ночі:
Ой  Лелечко ж, мій  боже Лелько!
Весна та гарні карі  очі
У змові на моє серденько.

Весна та гарні карі очі
На мене потайно змовлялись,
І

Невже твої уста-коралі
У моря щастя я знайду?..
Невже твої гадюки-руки
Мене, як лози, обів’ють?..

Невже мене чекають знову
Зітхання, зустрічи, пісні,
Квітки надій в тернах

Вміння бути циніком
дається і без зусиль
Бути людиною —
дертися по вертикальній стіні
Сізіфова робота
звичайне глупство
Кому то вдавалося —
дертися по вертикальній

Хто славу світу осягнув
Аж по найдальші межі,
Не раз бува подібний він
До наглої пожежі.
З сухих дерев розпалена,
Вона високо буха,
Та швидко попелом сіда;
Так слава

Нехай мене чарують квіти,
Нехай життя їм віддаю:
Ніяк я барвами досхочу
Своїх очей не напою.

Нехай і так… але довіку
Я не лишуся в їх саду:
В останню ніч я вийду в

Одну я любив за веселість,
Другу я за вроду кохав,
А третій за соняшний усміх
Квітками дорогу встилав.

Ти зовсім була не вродлива
І завжди, як вечір, смутна…
Чого ж ти з

Гроза пройшла, і сліз безкрає
На листях, травах, на квітках,
Ласкаво, ясно сонце сяє
І відбивається в сльозах.

1905 рік

З білої потойбічності
виринуло чорне сонце

25.2.

1971 рік
Збірка “Веселий цвинтар”

О принесіть як не надію,
То крихту рідної землі:
Я притулю до уст її
І так застигну, так зомлію…

Хоч кухоль з рідною водою!..
Я тільки очі напою,
До уст спрагнілих

В твої голубенькі очі,
Як в море тих́е, зазираю,
І мрій стільки в серці у мене,
Що я про них слова не маю.

Про очі твої голубенькі
Я всюди, о, всюди гадаю
І в морі