Короткі

Вмирають люди, і роки
Минають один за одним,
Але не вмирає кохання,
Що в серці живе моїм.

Ще раз подивитись на тебе
І мовити в смертний нас,
Обнявши твої

Верблюд тягає два горби,
Як найкоштовніші скарби.
І тільки губи надимає,
Що третього горба немає!

Хто багато має, той
Ще собі здобуде,
А хто мало, то тому
Мало і прибуде.

В тебе дасть Біг — хай тебе
Знищить, хто здолає,
Бо той має право жить,
Хто що-небудь має.

Не буду я тужить по розах,
Зів’ялих ранньої пори;
До серця й виноград на лозах,
Що в гронах визрів край гори,
Краса долин, що тішить зори
Під осінь, повну

На небі нерухомо
Зірки ясні стоять
Літ тисячі і любо
Зглядаються, зорять.

Хороша в зірок мова,
Багата і ясна,
Та тільки невідома
Філологам вона!

Я ж тую мову

Блискучого літнього ранку
Ходжу я по свому саду.
Квітки розмовляють, шепочуть,
А я, я мовчазний іду.

Квітки розмовляють, шепочуть,
Благає їх погляд смутний:
“Не гнівайсь

Коли настав чудовий май,
Садочків розвивання,
Тоді у серденьку моїм
Прокинулось кохання.

Коли настав чудовий май,
І пташок щебетання,
Тоді я милій розказав
Мою журбу

Чудова роза є: вона
На диво світлої Кіфери
Цвіте, і пишна й вогняна,
Під ясним поглядом Венери.
Кіфері не страшний мороз,
Пафосові — зими погроза…
Блищить серед хвилинних

Чи не правда, чи не диво,
Розмальоване примхливо?
Чи це хтось осла узяв
І на сміх посмугував?

Де я не гляну, всюди очі
Темнота чорна застилає,
Бо зникли оченьки дівочі,
Для мене промінь їх не сяє.

Погасла золотої зорі
Коханая краса велична,
Скрізь – дикії страшні

Цілувати ручки, і бриля скидати,
I згинать коліна, і чолом давати, —
Це, дитятко, тільки марне малпування,
Як нема до того в серці почування.

Як я з милою розставсь,
З того часу не сміявсь;
Чув я жарти, чув я сміх,
Та сміяться сам не міг.

Як же втратив я її, –
Сльози виплакав свої;
В серці жаль, нудьга німа,

Отака в очах тривога —
Ноги завеликі в нього.
Не одна, а всі чотири
У шкарпетках роблять діри.

Невід рибак розстилав над краєм студеного моря,
Хлопчик йому помагав. Отроче, батька покинь!
Інші мережі тебе дожидають і клопоти інші:
Будеш уми уловлять, будеш царям помічник.

Прийшла до парку чепуруха,
А олень став і щулить вуха
Та й каже чемно:
— Пані люба!
На вас із мого хутра шуба!..

Задзвени із глибини
Тихої печалі,
Мила пісенька весни, —
Линь все далі й далі!
Линь, дзвени, знайди той дім,
В квітах сад зелений,
І троянду перед ним
Привітай від

Сова себе від сонечка хова,
А сонечко від неї — ні!
Страшенно дивно це мені!

Трубою хобот слон тримає,
Та чи трубити — сам не знає.
— Чого це так — мені цікаво.
— А то його приватна справа!

Мавпи роблять різні штуки,
Скачуть, палку взявши в руки.
Гляньте хоч на павіана!
Це ж бо мавпа, не омана!

А оце ведмідь Бурмило:
Він танцює дуже мило.
— Дай, ведмедю, лапу!
Згода?
Що — не хочеш?
Дуже шкода!