Короткі

Вмирають люди, і роки
Минають один за одним,
Але не вмирає кохання,
Що в серці живе моїм.

Ще раз подивитись на тебе
І мовити в смертний нас,
Обнявши твої

Словом зимним не важся вражати
Юнака, що прийшов до порога
В тебе ласки, убогий, прохати.
Стережись! Може, він є Син Бога?

Стережись! Бо як прийде у славі
Він, одзначений

Дозвольте відрекомендувати:
Це зубр — отакий кошлатий.
Ну ж, зубре! Вклонися чемно,
Скажи:
— Мені дуже приємно!

Була холодна північ та німа,
А я блукав дібровою з нудьгою;
Прокинулись дерева всі од сна
І жалібно кивали головою.

— Гей, тигре! Що чувати?
— Мені вже набридли грати!
— Волі хочеться?
— Ще й як!
Я б поснідав вами всмак!

Не прикидайся, друже мій,
Супернику широкоплечий:
Тобі звук ліри не страшний
І томні елегійні речі.
Дай руку: не ревнивий ти,
Я звик у лінощах цвісти,
Твоя красуня розум

З пісень моїх плине отрута,
Інакших не знаю я.
Отрути до мого серця
Влила ти, кохана моя.

З пісень моїх плине отрута,
Інакших не знаю я,
Бо в серці у мене змії
I ти,

Як багато в тебе є,
То ще більше ти придбаєш.
Маєш мало — одберуть
І найменше, що ти маєш.

Коли ж зовсім голий ти, –
Ляж в могилу в силі, в цвіті.
Той лиш має право

Дні рицарства давно пройшли.
Голодні коні та осли
Удосталь мають — бідне бидло! —
Вівса й сінця собі на їдло.

Рудий батько, рудий дід:
Я в рудий удався рід.
Та не треба в клітку лізти,
Бо за ногу можу вгризти.

Отака в очах тривога —
Ноги завеликі в нього.
Не одна, а всі чотири
У шкарпетках роблять діри.

Я бачу світ пишний і неба сіяння,
Лагідний вітрець і весни розцвітання,
Долину розкішну, квіток коливання,
Іскриться та сяє роса на них рання,
Скрізь – люди радіють, скрізь – бачу

Друже мій, ти закохавсь,-
Біль новий тебе колише;
Все темніше в голові,
А на серці — все ясніше.

Друже мій, ти закохавсь,
Не сховаєш те, що зріє,-
Твого серця щирий

Хоч і не любиш ти мене,
Не впав я в безнадію.
В лице твоє дивлюсь ясне
I, мов король, радію.

Уста щебечуть медяні
Про ненависть невпинно.
Дозволь їх цілувать мені —

Любили вони — та обоє
Дивились, немов вороги,
I вперто обоє мовчали,
Хоч мліли обоє з жаги.

Вони розлучились — лиш зрідка
Їх сни єднали німі.
Вони давно вже померли
Й

Вперше може нещасливо
Закохатись навіть бог,
Але вдруге безнадійно
Закохається лиш дурень.

Що ж, я дурень, я кохаю
Знов без жодної надії,
Сонце, місяць, світ

Сопілки й сурми грають,
І скрипочка заводить;
Ох, то ж моя кохана
Танок весільний водить!

Там бубни й джоломійки
Бринять, дзвенять, лунають;
Там добрі янголята
І

Хто багато має, той
Ще собі здобуде,
А хто мало, то тому
Мало і прибуде.

В тебе дасть Біг — хай тебе
Знищить, хто здолає,
Бо той має право жить,
Хто що-небудь має.

Чудова роза є: вона
На диво світлої Кіфери
Цвіте, і пишна й вогняна,
Під ясним поглядом Венери.
Кіфері не страшний мороз,
Пафосові — зими погроза…
Блищить серед хвилинних

На цій пантері чорні плями.
Вона так біга перед нами,
Що навіть може вмить
Всі плями в клітці розгубить.