Короткі

Нас вчора хтось оповістив що ми умерли
і ми повірили: нехай земля бере своє —
належне із загарбаним (хто пам’ятає як
за нами тінь немов позичена кульгала?)
були ми безкорінні:

На кожного з нас завтра жде розп’яття
вагання — зайві: лиш туди цей шлях веде
штовхають вгору і вперед нащадки
хто засудив? — питання неістотне
в долоні — ржавий цвях тупий спис —

А завтра заборонять нам той перехід
що з казки в казку сконфіскують всі свічада
в яких від себе рятували ми себе
забудуть нас і бог і всі його предтечі
тоді — нехай нас згадують

Півень тричі вже запіяв?
(хтось одрікся мов забув)
на трепеті — зрадник? свідок?
(хтось за шаг себе продав)
чи вода обмила руки?
(хтось за це когось розп’яв)

В саду розмножились берези нерухомі
безрукі — сполонили вітер і птахів що в нім
вкрай розмотали стежку що вела тебе до нас
(чи відшукаємо себе між ними?) не журись!
хай кожна з

Жорстокий – вимір цей в якім нам виживати
ілюзія що ніби ми існуєм — спереду
позаду — найцінніші спомини зникають
опудало уклало перемир’я з вороном:
тобі — увесь покіс мені —

Щоночі дотиками ми себе
шукали й не знайшли там де були
найвищий час нам розпрощатися
щоб не забули нас (ні ми — себе):
наліво ти — мов знов до себе
направо я — де вже мене

Ти — музика, ти сплеск емоцій
І ніжний легіт вітерця.
Сльозинка щастя в моїм оці,
Спокуса-доля для ловця.

Ти — грім у тиші, блискавиця,
І дощ, що ллється з рукава.
В тобі

Влітку
Губи твої
До сонця ревную:
Не грій, не світи!
В осінь
Губи твої
До вітру ревную:
Не вій, не ятри!
Взимку
Губи твої
До снігу ревную:
Пухкий, ти

Про зустріч нашу шлях співав мені.
І сонце, що схилялося додолу.
І ліс, що ближче й ближче бовванів,
Немовби вибігаючи на поле.

…Зупинка. Вулиця. І мить розгін бере,
А серце

Згасає лист осінній на воді,
Що об каміння плеще течією.
Природа у правічному труді —
Намилуватися не можем нею
У пору старості чи в роки молоді.

Полоще білі зуби по щебеню дрібнім
Ріка гірська, закута поміж скелі.
А мріє розливатись до оселей —
Як Буг мій чи могутній Дніпр.

Небо Голландії сіре-сіре,
Сірий асфальт, помутніла вода.
Тільки вітряк, мов антична ліра,
Тяжко од вітру чи віку рида.

Небо Вкраїни, на щастя, не сіре,
Сонячна стежка,

За дорогами — тривоги,
За тривогами — дороги:
Далина.

Материк і синє море,
Моє щастя, моє горе:
Глибина.

Серце в русі веселиться,
Тільки б в морі не втопиться,

З кохання виходиш немов із війни –
побитий і хворий на голову
вертаєш у рідні чотири стіни
і там розтікаєшся оловом
і плющить нещадно жорсткий відхідняк
і сором пекучий їбошить

Не затерти в обличчі жах,
Не змінити русло агонії…
Невідомість шукає птах,
У твоїй небесній долоні.

І без захисту, кубляться змії
Притаманні знанням нетривким…
Я згораю—

Сонце мрії моєї!
Не гасни, світи!
Щоб не прагнув свічок супокою,
Щоб до тебе зумів дорости —
І побачити знов над собою.

Б’юся об лід — зсередини,
Задушлива глибина.
Крізь душу течія плине —
Зимна, самотня, сумна.

А ви стоїте на прозорім,
Притоптуєте чобітьми:
Чого та рибина в

Поет — то дзвін.
У нього б’ють на сполох.
І він на спалах неодмінно б’є,
Якщо у нього в серці порох,
Кресало й кремінь на готові є.

Ще драконові зуби насіє.
Ще біди та й біди та й біди з кланцаків.
Будь ти проклята, суко Росіє!
Будь ти проклята
наскрізь віків!