Короткі

Все переплутане:
голуби зліталися на бойовище
і скльовували очі мертвим воякам

Круків підгодовували на площах
малювали як вони цілуються дзьобами
і співали про них

Мене не оберуть за президента,
Бо маю серце, не зажерлий рот.
Бо вічністю живу, а не моментом.
Я — не слуга народу, я — народ.

Мені не треба крісел, ні посад.
Мене, мов

Засипало снігами.
Замело.
І на акаціях
Вродили снігурі —
Плоди зими,
Що сумно дозрівають
До харчу —
Нашого тепла.

Зорі падають…
Ні, то не зорі.
Листя падає…
Ні, то не листя.
Дощик ллється…
І знову — дощик.
То сніг
Кружляє зорями,
Вкриває землю листом,
На

Робити добро не пізно,
Коли кохаєш жінку,
Пишеш вірші,
Бавиш онука.

Чинити зло не пізно,
Коли кохаєш жінку,
Пишеш вірші,
Плекаєш безсмертя.

Тодосеві Осьмачці

Ціле життя
він груз
в самотності –
з очима білими,
як дим.

Із каламутних вод
витягував слова
і кидав
на людей.

курити у ліжку
скидаючи попіл в легені
вдивлятися в стелю
немовби в арктичні сніги
курити у ліжку
і дим пропускати крізь вени
і не надавати нічому ні грама ваги

зсихаюся в нуль під самотності пресом
хоч добре відомий рецепт порятунку –
обіймів твоїх живильні компреси
і доза найменша твоїх поцілунків

ти напівпрозора та повна секретів
і шифри твої нетутешні
у пахощах спецій у млості секрецій
я встоте вмліваю як вперше

релігія літа в повітрі розлита
мов заповіді

Прийде весна, говорили вони,
кинемо все й поїдемо звідси.
Заходячи в ніч, як у власні сни,
дістанемось її глибини.
Відстань? Що таке, зрештою, відстань.

Осінь така – як вірші про осінь
світло таке неймовірне – господи!
хочеться бігати в листі босим
хочеться в листі у цьому й здохнути

Спросоння пані я торкнувся ваших перс
шукаючи себе й в шаленому вогні
тіла палають за законами пожежі
не два — а лиш одне: між смертю й недожитим
ми головешками до ранку

Нас вчора хтось оповістив що ми умерли
і ми повірили: нехай земля бере своє —
належне із загарбаним (хто пам’ятає як
за нами тінь немов позичена кульгала?)
були ми безкорінні:

На кожного з нас завтра жде розп’яття
вагання — зайві: лиш туди цей шлях веде
штовхають вгору і вперед нащадки
хто засудив? — питання неістотне
в долоні — ржавий цвях тупий спис —

А завтра заборонять нам той перехід
що з казки в казку сконфіскують всі свічада
в яких від себе рятували ми себе
забудуть нас і бог і всі його предтечі
тоді — нехай нас згадують

Ти — музика, ти сплеск емоцій
І ніжний легіт вітерця.
Сльозинка щастя в моїм оці,
Спокуса-доля для ловця.

Ти — грім у тиші, блискавиця,
І дощ, що ллється з рукава.
В тобі

Влітку
Губи твої
До сонця ревную:
Не грій, не світи!
В осінь
Губи твої
До вітру ревную:
Не вій, не ятри!
Взимку
Губи твої
До снігу ревную:
Пухкий, ти

Про зустріч нашу шлях співав мені.
І сонце, що схилялося додолу.
І ліс, що ближче й ближче бовванів,
Немовби вибігаючи на поле.

…Зупинка. Вулиця. І мить розгін бере,
А серце

Не затерти в обличчі жах,
Не змінити русло агонії…
Невідомість шукає птах,
У твоїй небесній долоні.

І без захисту, кубляться змії
Притаманні знанням нетривким…
Я згораю—

Сонце мрії моєї!
Не гасни, світи!
Щоб не прагнув свічок супокою,
Щоб до тебе зумів дорости —
І побачити знов над собою.