Короткі

Мара М.
Мана М.
Манна М.
Медово, де М.
Мушу М.
Музу М.
… Минулі луни М.
Міф і М.

Ми – дим.
Ми – дим віків, ми – дим.
Ми – дим низин, ми – дим.
Ми – долом молодим.
Ви – дивами див.
Ви – душу димами, душу див.
Ви – духу за пазуху див.
Ми – дух у

Меча років – об вікна ранків, бо
вік орачем.
Меча років – об риму мир, бо вік
орачем.

Мови данина… Дивом
Нотую у тон:
О — соло гожо-голосо.
Е — Лель, леле.
А —
Вада, гадав…
У — гуд у дугу.
И — бурану наруби.
І — лети, Боже, меж обителі…
Ноті тут

Мохом я сунуся, мохом-
Бід мохом, діб
Мохом…
У холод умру, сонно сурму — до лоху.
І чому? Шкода садок?.. Шум очі
В атом увив, умотав.
М’язами — зима з ям.
Атома

Мотор – кротом,
А
Висі місив
Радар.
І
От — сталебетонно тебе лат сто:
Стоп! “О!..” — “Тс!..”

Музо, ритмом ти розум.
О
Музо, реве розум…
Мила, поета за те опалим.
І, рівен зневірі,
Уріс у сіру
Дорогу, що дощ у город.
О
Віро босих… Охи соборів…
І на бані

Живому жити – у моїй душі
і мовою любові розмовляти.
Ми, зяблику, з тобою не чужі,
прилинь сюди, – де народила мати.
Я знову чую
твій ранковий спів,
де цвітом – аж

Від Батьківщини – хліб і пісня,
від Батьківщини – клич і звага,
і рання сила, й доля пізня,
і молода, як спів, наснага.

Іди в життя по крутосходах
і прагни вищої

Був день промовистий,
барвистий,
хмелів із пахощів весни.
Дійшли до мене добрі вісті,
як ранні ластівки весни.

І все, що в серці здавна гасло,
вмить

До осінніх лісів,
до тужавих полів
щедрий жовтень
піти нам сьогодні звелів.
І насипав у пригорщі листя мені,
і надовго лишився у серці на дні.

Я з осіннім засмутком і

При світлі дня,
при світлі ночі
нам доля
всього напророчить:
щоденних радощів,
страждання,
вечірніх роздумів,
журби,
пісень веселих
і кохання…
А все життя – у

Весну сонечко стрічає.
Шпак до гаю прилітає.
І виспівує веснянку
На вербині спозаранку.
Перше листячко в гайку
Аплодує співаку.

Ялинонька стрункесенька,
Зелена, мов весна,
Із лісу вийшла темного
Й стоїть собі одна.

– Куди це ти зібралася? –
Питається лісник.
– До діточок, – промовила. –
Новий

Чув я якось на терасі,
Як хвалився Рома Асі:
«Упіймав я окунця –
Ледве витягнув з Дінця.

Плавники, неначе вила,
Рот, мов паща крокодила…»
«Ти чудовиська злякався?

Загула зима вітрами –
Теплій осені кінець.
До віконця, як до мами,
Притулився горобець.

Притулився і зігрівся
Від домашнього тепла.
На калині сніг іскрився,
Гучно

– Ку-ку! Ку-ку! –
У лісі зозуля кує.
– Ку-ку! Ку-ку!
Свій голос луна подає.

– Ку-ку! Ку-ку!
То зліва, то справа лунає:
Зозуленька в хованки
З дітками грає.

Жовта нитка буде. Нитка жовта.
Жовта барва горбиться, як віск.
Ти не щез – на полотні зійшов ти
проступаєш, як осінній ліс
крізь імлу досвітню.

А зворотна
є стезя?!
А

Запахли яблука у сіні –
на молодість, на перший гріх.
Містечка галицькі осінні.
Є щось феллінівське у них.

Когось повік не розшукати.
Губити щось, як божий дар.
На обрії

Коли з’явилась лая псів
і забрехала,
між ними ти своє посів.
Душа сховала

свої обгризені часи
в старі бесаги,
а що залишилось – на пси!
На злі ватаги!

Трепети