Короткі

І пишу – і пишу – і писатиму.
І складу – і складу – і складатиму.
Дивно, сучасники хочуть сучасності,
страшно дотичні до матеріальності.

У маленькій скарбничці
лежить

Оба́біч дороги вморожений місяць
мій погляд усо́тує хитрим промінням,
а ти не знаходиш ні серця, ні місця –
одне голосіння.

Здавалося б, світ на чудне́ призволяще
до нас, до

Місимо, мішаємо, вминаємо,
час зацементуємо – й минаємо.
А воно стоїть – стоїть, не падає.
Та про нас ніхто-ніхто не згадує.

Ви танцюєте вальс-босто́н –
і торуєте свій

Надії Михайлівні

Хрещена матінко моя,
ти народилась цього дня,
і я в Христі вже 30 літ,
вбережений від чорних бід.

Велике серце у тобі
із малодухими в

У світі є одна
деталь.
На жаль.
Святий Ґрааль
з’являє нас
крізь світлу даль.

І диво чуда
повертає біль
у смак,
якого Ти, мій Боже,
правиш
за́вжди

“Але” з останньої сльози
спадає крапкою роси.
На противагу почуттям
і протиріччям тут і там.
Та неоправдано “але”
з великого мале.

Є дві бандури.
Кінь. І жінка.
І лабіринт історії правічний!
Глибокі мури…
А в барвінку
ти спиш, козаче мій зазвичний!

Чекаєш долі золотої,
на ранок випестившись

Я з вітром полечу –
мені так буде легше…
Оброки всі сплачу –
лиш стану громом першим.
Закрию очі сном –
коли посиплюсь градом.
А там воскресну знов –
побитим

Знову розвидніли озеро
зорі – прозорі дні,
мініатюрні прообрази
безсоннів на полі снів.

Знов прилетіли з космосу
жаби по комарів,
мініатюрні прообрази
права на полі

Бачиш, скільки автомобілів
їде на червоне світло?
Дорога є – а перейти не можна.

І річ не в тім, що кількість дебілів
зростає помітно,
а в тім, що забита дорога кожна.

За все йде розплата,
за добре і зле.
Твій розум – палата,
чийсь – збіжжя мале,
комусь – виростати
та цвітом буяти,
когось – поховати
і жити, але…

Розчавлено лежала долі тінь
тебе святого…
і по ній ходили,
як по землі…
І лиш твоє: “Амінь!”
про існування Бога говорило…

од Бога

Ховаймося, люди, від смерті своєї,
чужій – оддаваймо дану.
Погляньмо, як чисто домножують феї
квітками всіляку труну!

Не будьмо сумні у поточному

“На все свій час.”
Так мовить той, хто Вічність.
Але всяк раз
існує Потойбічність.

По́ро моя пізня, злякана зимою,
не тремти останнім листом, не біжи за мною
жовтим вітром, шляхом битим,
полем, полем, полем…

Не відмов мені. Не зумов мене.
Щось мине в огні. Хтось огнем майне.

Серце прокляне кожну дію злу,
кожну частку “не-“, збільшено малу.

Снігом по селу не ходи сама.
Ніч зведе

Стривай, захоплена!
Ти вже вогнем гориш.
Ти коси обсмалила у екстазі.
Ти – дерево, що розцвітає лиш,
а листя вже у полум’яній смазі.
Пожежа поруч.
Це любов твоя.
А

О, ти була його остання.
Ти з ним жила через кишеню,
а він давав тобі у жменю
грошима все своє кохання…
бо ти була його остання.

У бажаннях моїх загубися тепер
і ховайся по снах таємничих.
Знову виринь на світ у пречистий четвер,
збута болю й думок войовничих.

Від кривавої п’ятниці вийди на шлях
і на

Ще буде час – й увійде в моду вірш,
захочуть люде говорити в риму.
Ще більш розчресне череп, глибш і ширш
пересічно́му зорепіліґріму.

Славетні вчинки стануть за звича́й.
А