Короткі

Осінь золотом листи писала,
відпускала їх в конвертах-журавлях,
але ті ніяк не долітали
у краї, де золота земля,
все на півдорозі випадали
срібним снігом у своїх полях…

А

По́ро моя пізня, злякана зимою,
не тремти останнім листом, не біжи за мною
жовтим вітром, шляхом битим,
полем, полем, полем…

Не відмов мені. Не зумов мене.
Щось мине в огні. Хтось огнем майне.

Серце прокляне кожну дію злу,
кожну частку “не-“, збільшено малу.

Снігом по селу не ходи сама.
Ніч зведе

Стривай, захоплена!
Ти вже вогнем гориш.
Ти коси обсмалила у екстазі.
Ти – дерево, що розцвітає лиш,
а листя вже у полум’яній смазі.
Пожежа поруч.
Це любов твоя.
А

О, ти була його остання.
Ти з ним жила через кишеню,
а він давав тобі у жменю
грошима все своє кохання…
бо ти була його остання.

У бажаннях моїх загубися тепер
і ховайся по снах таємничих.
Знову виринь на світ у пречистий четвер,
збута болю й думок войовничих.

Від кривавої п’ятниці вийди на шлях
і на

Ти лівшею лишаєшся чи правшею?

А з ким мрієш одружитися?..
з кулею чи з мішенню?

Мабуть, з душею…

Час одяг міняти й манери.
Попадали літні шпалери,
насипавши листя під ноги,
лишивши розхристання вбоге.

Рутинні осінні картини.
Пресумно порожні курти́ни.
Вірш випаде

Сам себе брешу (брехня маленька)…
На покотті слів тривала лжа
реєструє вдалі побрехеньки
од тупа́ до гострія́ ножа!

Я поет, я маю право в злості,
відгорнувши чресла поколінь

Ще буде час – й увійде в моду вірш,
захочуть люде говорити в риму.
Ще більш розчресне череп, глибш і ширш
пересічно́му зорепіліґріму.

Славетні вчинки стануть за звича́й.
А

Змі́ни стилю – це штампи постійні,
це екскурсії у підсвідомість,
а затим, поміж проміжків ліні,
навпаки – у свідомість, натомісць.

Сію дні крізь сито –
аж трясуться груди.
Ніде правди діти –
буде час мій, буде.

Виросте на дріжджах
вимішане тісто,
й пиріжечка ді́ждем,
й за столом нетісно.

І

Я винен кожній травинці,
кожній піщинці,
голці в копиці.
А Чоловіку чи Жінці –
нічого не винен я.

Нехай розтану в сніжинці,
десь на стежинці
серед чужинців.
А

Надіє моя!
Я без тебе не я.
Чомусь я довірив тебе
тобі.
А ти …
захотіла перемогти
усі ті бої,
де ти не ти.

Хіба я повинен про це
співати?
Це я

На тихій вулиці сумній
Зламались раптом
ці веселі кроки
і ти стоятимеш у тиші
доки –
я буду твій…
Я буду твій…
Я буду твій!

Я буду твій –
я буду твій…
Я

Чай.
Гірський
Гіркий.
Густий.
День
Міський.
Діркий.
Пустий.

Термос –
луснув!
Чайник –
з носом!
Творчість –
усна.
Праця

Папір – то день, поранений думками
ранніми,
коли довкола міфів карусель
на всю Євразію і Африку…

Ти промайнула пташкою у просинь,
у провесінь,
та той бік океану впала досі,
навіяна моя, ще вчора осінь…
Не в голосі,
що марно струни рве, біда моя,
не в колесі,
що

Люблю парадокси.
На кожному кроці
шукаю чогось…
й не знаходжу…

І в цім – парадокс!

Нехай я – останній,
але востаннє…
Щоб більш ніколи їх не було –
перших, других, … останніх
вбитих!..
вбитих на зло…