Короткі

Небо підставило пелену
й нападало в неї зірок —
малих, маленьких,
ще меншеньких:
цілий стіжок.

Хотів упасти ще й місяць.
Та добре, що не упав.
Небо струсило пелену

Квітчасте Літо у квітчастім платті
квітчастою стежиною іде.
Квітчасто засвітилося латаття,
квітчаста бджілонька над мальвами гуде.

І небо-жайвір дзвонить кольорами
та й падає

Посеред неба сонце королює.
Посеред лугу — його брат горицвіт.
Ізранку день пейзажі помалює,
до вечора вони, гляди, і вицвітуть.

А вечір, як прилине, то надворі
простеле в

Весна розпочинає вернісаж, —
злетілися шпаки її вітати.
Однині Вітер у Весни — мов паж:
за нею ходить назирці — по п’ятах.

Вона ж така раденька. Й залюбки
весь час міняє щось

Скільки тут ще літа,
літа,
літа, —
в нього досі молода хода.
Ще верба зелена. Пахне жито.
І бодай листок — не опада!

Тут так легко і просторо дихать!
Скільки всюди

Та коли б ти, Равлику,
виріс господариком,
то ти б свою хатку
ставив на горбі:
вікнами — до соняхів,
стінами — до ластівок,
стріхою — до зіроньок.
Ну, а

Калині кажу:
— Тітко Калино!
Горіхові кажу:
— Дядьку Горіше!
Нагідці кажу:
— Сестро Нагідко!
Барвінку кажу:
— Брате Барвінку!
А Хризантемі:
— Панно!

Він для ворони
І снігурів
Калини грона
Підсолодив.
На вікнах квіти
Розмалював,
Щоб я за літом
Не сумував.

Дивні квіти
Розпустились
На шибках вікна.
Це Морозкові
Приснилась
Уночі весна.

Умовляла внучка бабу:
— Ой, не дмухай
на кульбабу,
Бо з кульбаби полетять
Сто малих кульбабенят.

— Звідкіль ви взялися,
Горнятка-двійнятка?
— З гончарного круга
Зійшли ми спочатку.
А потім нам пензель
Боки розписав,
І жар у печі
Своїм духом обдав.
— А хто ж

Біжить-петляє, ніби лис,
Глуха дорога через ліс.
Мов невидимка чарівна,
У хащі кличе нас луна.
Та між дерев,
Між буйних трав
Ніхто із нас не заблукав.
Бо наш автобус

У зеленім верховітті
Павучок розкинув сіті.
Вранці робить перевірку,
А у сітях — що це? Дірка!

Від досади, від невдачі
Павучок ледь-ледь не плаче:
— Ай-я-я, така

Рано-вранці, як до школи,
Поспішають наші бджоли
До зеленої держави,
Де цвітуть і пахнуть трави.

Там, у заростях барвінку,
Чебрецю і материнки,
Вчаться бджоли ціле

Посилаючи з неба сигнали,
Космонавти в зорі вогняній
Над Землею так довго літали,
Що відвикли ходити по ній.

Ось прибув корабель із орбіти,
І невміло, як діти малі,
Вони

Ввечері на берег
Вернуться вітрила
І складуть, як чайки,
Обважнілі крила.
Запитають строго
Їх старі причали:
— Ну розповідайте,
Де це ви гуляли?
— Вчили нас

Діждавшись літа
І тепла,
Над морем липа
Зацвіла.

Бджолу притягує
Той цвіт,
Мов стрілку компаса
Магніт.

На городі, день при дні,
В голубій хустині
Садить мама навесні
Помідори, дині…

Ось до мами підійшов
Брат мій, говорійко:
— Що це садите ви знов?
— Огірки,

Як повіє
Із Криму теплом,
Будить трактор
Поля за селом.
Цілий день
Із димком голубим
Білі чайки
Кружляють над ним.
І вирує
За плугом рілля,
Наче слід
Од

До ласкавого сонця,
Що прогнало мороз,
Відчинились віконця
На гілках абрикос.

Виглядають, як діти,
Із віконець в садах
Абрикосові квіти
З молоком на вустах.