Короткі

Мизатий хлопчик, як горобчик,
З таким, як сам, до річки йде.
Іде над хлопчиками дощик,
Іде над ними й більш ніде.

А фіолетове, а синьо
При хаті півники цвітуть!
Цвіте над

Вві сні наш заєць знову задрімав.
Якби не в сні, то де б йому дрімати?
На теплу землю вухонько поклав
І серце своє заяче під лапи.

Додому ніч собі на небо йшла,
І на зорю

осінь
ніч
і потяг мчиться
наче протяг без упину
я люблю крізь ніч дивитись
на простори батьківщини
а вони такі чорнезні
наче то пітьма хтонічна
то у ній ми щойно

Мені на долоню
Злетіли з хмаринки
Дві білі сніжинки
І ще дві сніжинки.
А разом виходить
Якась дивина —
А разом виходить
Краплина одна!

Запахли квіти матіоли,
Кує зозуля у садку,
Що скоро я піду до школи:
— Ку-ку,
ку-ку!..
А перепілонька у полі
Розповідає всім підряд,
Як я навчатимусь у школі:
— На

Дід Мороз на ялинці
Роздавав нам гостинці.
А ми Діда Мороза
Частували морозивом.
Дід Мороз приховати
Здивування не міг:
— Вперше бачу, хлоп’ята,
Щоб солодким був

Завиває завірюха
Десь у димарі:
“Не виходьте без кожуха
Навіть на поріг!

Бо сьогодні я повинна
Снігом замести
Всі дороги і стежини,
Вулиці, мости.

Тож міцніше

Ще море тепле, ще сади
Не одягалися в червоне,
А вже ранкові поїзди
Привозять іній на вагонах.

У привокзальних квітниках
Жар чорнобривців догорає,
І літо з айстрами в

За піщаною косою
Синє море грає.
Крики чайок, шум прибою
З моря долинають.

Пахне свіжістю морською
Далина прозора.
За піщаною косою
Грає синє море.

За нашим садом море грає,
Із берегами розмовляє –
То криком чайок над водою,
То гулом-гуркотом прибою.

А наш садок на косогорі
Щодня вітає Чорне море
Зеленим шумом

Вже переїхало з полів
Зерно у затишні комори
І відчинились для птахів
Ворота вирію над морем.

Стоять останні теплі дні.
По селах справили обжинки,
І літо в нашій

Знову пам’ятник Дюку
Задивився на схід,
Бо вже люльку розлуки
Запалив теплохід.

Дав гудок він із гавані:
– П р о – щ а – в а й ! . .
– Прощавай!..
У далекому

У долині, що біля яру,
Поливає капусту хмара.
А за хмарою хмареня
Поливає капустеня.

Дощі стоять горою.
Туман ляга долиною.
І хмари такі довгі,
як гусячі листи.
А горобець ще зраночку
цвіргоче над калиною:
— А що ти влітку думала?
Оце тепер — цвісти?

Ніч така прозора, ніби світиться.
І так довго, що й сама не знає.
А на білій хмарці проти місяця
зіронька манюсінька гуляє.

Мій давній друже Кроте,
не сиди в норі!
А сядь отут, навпроти,
о літяній порі.

Послухав мене Кріт
і вийшов із нори.
Дививсь на білий світ
він день…
і два…
і

Весна розпочинає вернісаж, —
злетілися шпаки її вітати.
Однині Вітер у Весни — мов паж:
за нею ходить назирці — по п’ятах.

Вона ж така раденька. Й залюбки
весь час міняє щось

Він для ворони
І снігурів
Калини грона
Підсолодив.
На вікнах квіти
Розмалював,
Щоб я за літом
Не сумував.

Біжить-петляє, ніби лис,
Глуха дорога через ліс.
Мов невидимка чарівна,
У хащі кличе нас луна.
Та між дерев,
Між буйних трав
Ніхто із нас не заблукав.
Бо наш автобус

Ввечері на берег
Вернуться вітрила
І складуть, як чайки,
Обважнілі крила.
Запитають строго
Їх старі причали:
— Ну розповідайте,
Де це ви гуляли?
— Вчили нас