Короткі

Десь дзвонять… гучать сумні ті дзвони
Розвалин і руїн.
Ридання се, не дзвін…
Прохання… плач… проклони.

Замовкло… покрилась ніч тугою…
Орел кровавих крил,
Облетів сто

Яворе, мій друже,
Чом’ ти похилився?
— Як мені тут не хилитись,
Бачиш, зажурився.

Лісоруби ліс мій
Почали стинати,
Буде дуже буйний вітер
Мною колисати.

І тому

Наші сльози роним по камінню
І також терновий наш вінець,
Але вірим, що прийде спасіння,
Що терпінню раз буде кінець!

Славою засяєш, Україно,
Бо надходить історичний

Яворе, яворе
Чомуж похилився?
— “Якжеж мені нехилитись
Коли зажурився.

Довкола зачали
Січи, протинати, —
Будуть мати буйні вітри
Чим поколисати.”

Засвіти ми, місячику,
На межу, на межу,
Най я свому миленькому
Сорочку змережу.

Ой засвіти, місячику,
Крізь вікно до хати,
Най я вийду д миленькому,
Як заснула

Плавле кача по тисині;
— “Мамко моя, не лай нині,
Залаєш ми в злу годину
Сам не знаю, де погину”.

Лає мати сина, лає
Син до дому не вертає… —
Серед поля не

Звідси гора, звідти друга
Самі полонини,
А попід ті полонини
Узенькі долини.

Сонце хотьби й засвітило
Та оно не гріє.
Бо на горі, на високій
Зимний вітер віє.

Ще го й на світі не було,
Ще го й не знали,
А вже пута паровали,
Окови ковали.

Ще го мати не зродила,
Під серцьом носила,
А вже руки пов’язала
Нечувана

Ти у гробі, ненько Україно,
Заснула під зелененьким дерньом,
А ми собі ноги покололи,
Як до тебе йшли — колючим терньом.

Тілько Голгофта й хрест перед нами
І ми несем його,

Колишуть гори долину, як малу дитину.
“Цить дитино, цить!”
А Жура не спить, ні у ніч, ні в днину.

Розбиймо гори (в каміння), тоді се терпіння
Лява замете
І там розцвіте нове

Зажурилась бджілка…
Що робити має,
Бо у полі жовкнуть квіти,
Де медок збирає.
Де медок збирала –
Де вона гуляла,
Там ті квіти, ясні квіти
Осінь притоптала.
І зима

Коли ти правдивий Боже — бач і плач!

А не смійсь над нами,
Не катуй катами
І не розпинай.

Спусти їм на доми,
Блискавки і громи,
Огнем їх пали.

Спусти синє

Байдуже? — ні! болить,
От доказ: сльози рясні,
Брілянтів огні ясні.

О, лліться, лліть, з душі,
Засію вами гори,
Кістками криті бори.

І там, де вас пролив,
Зростуть

Вікном Хороба зазира’,
У двері Голод стука, —
Отсі Карпати — то наш хрест,
Отсе життя — то мука.

А ще давить нас до землі,
Якась страшенна сила, —
Життя — терновий наш

Тече потік з бережечка
У тиху річеньку,
И гуляє, и співає,
Аж мило серденьку!

А береза, над рікою,
Стоить и думає,
Що поточок, так весело
В ріці умирає.

Ой на горі під калинов
Зелена могила,
А в тій темній могилочці,
Лежить моя мила.

Черешату калиноньку
Вітри доглядають,
На могилі, на зеленій
Квіти розцвитають.

Чому мене у купели
Не втопила мати?
Шкода було колисати,
Мене годовати!

Шкода було бідовати,
На руках носити,
Шкода було мене мати
На співака вчити!

Що за жебрак, там, на дорозі,
Звідки він взявся, що шука’?
Голодно, босо, ледви тягнесь,
И над Дунаєм наріка’.

Шука роботи, й не находить!
А без роботи він

До нас прийшов лелека
З косою на плечі,
Води напився з глека
Та й сів на спориші.
І так сидів лелека,
І думав те, що знав:

Пропало десь далеко
Все, що косити

Мизатий хлопчик, як горобчик,
З таким, як сам, до річки йде.
Іде над хлопчиками дощик,
Іде над ними й більш ніде.

А фіолетове, а синьо
При хаті півники цвітуть!
Цвіте над