Короткі

Гарно, гарно влаштувався зять
За плечима тестя дорогого:
Прохолода — божа благодать,
Хоч містечко й тепле, як до того…

Отак би йти і йти за плугом,
іти, зникаючи за пругом,
іти, не думаючи гірко,
що вже позаду світлий день,
і не помітити, як зірка
в глибоку борозну впаде.

І тих… і тих… уже немає,
І чуженіють небокраї,
стоїть облогою зима.
Печаль німа. Німують віти,
І м’яко стелить, мов навіки,
М’яким вкриваючи, туман.

Хто розцвів, хто розцвів —
запитало.
Я розцвів, я розцвів —
відказало.
Хто помер, хто помер —
запитало.
Я помер, я помер —
відказало.
Що ж таке, що ж таке

Мій день народження — це ти.
Повите муками у тебе є минуле.
В огні буденної людської суєти
У мене є майбутнє незаснуле.

В первонароджену хвилину чистоти
З тобою обмінялись ми

Так треба. Повернень — доволі!
Не треба. Даремно.
Недолі потреба?
Напевно, недолі…

Недолі, напевне, потреба? Недолі?
Даремно!
Не треба! Доволі
Повернень! Так треба.

Ніч така: травинками колише.
Темно так – а я куди дивлюсь?
Ніч така – у ній аж надмір тиші,
Чутно й те, що мовлене комусь.
Чи й іще немовлене – а чути,
Як молитву росної

Наїлися шпаки снігу — співать перестали.
До шпаківень, а в шпаківнях вітри ночували.

Один вітер — Вітер Грудень, другий Вітер Січень.
Третій Лютий, льодом кутий, дощами

У ластівки — ластівенятко.
В шовковиці — шовковенятко.
В гаю у стежки — стеженятко.
У хмари в небі — хмаренятко.
В зорі над садом — зоренятко:

Вже народилися.
Лиш

Далекими світами
Вночі і по ночах
Горбатими морями
Летів додому птах.

Його мала голівка
Боялась над крилом —
Та зацвітала гілка
Блакитно-білим сном.

І птах

Котик, котик,
золотий животик,
а хвостик залізний —
не ходи нам пізно!

Не буди ще з ночі
нам медвяні очі,
медом, соне, ти
очі нам масти.

Будемо ми спати,
а

Лазить сонечко в травах,
скаче коник за коником гоном,
І метелик з метеликом
в піжмурки грають на мить.
Лиш одна біла чапля
з малиновим волом
У зеленій воді
на

Даленіє вечір в бабиному літі,
І поміж тополі з поля до села
Гусеня хмарини плутається в житі,
Малинові пера губить із крила.

Губить воно, губить, що робити має?
В небі

Затям собі на віки вічні,
Навіки в собі загублю,
На березні свої і січні,
На тихі тиші і на січі,
Затям собі, і замолю
Твоє обличчя… Глей і глицю,
І цю дорогу дорогУ,
Де

Цвітуть на білому хати.
У грудях грудня — зими, зими.
Димів скуйовджені хвости,
І дух овечий та козиний…

Цвітуть обмерзлі криниці
Холодним квітом мармуровим.
Дитя заснуло

Десь дзвонять… гучать сумні ті дзвони
Розвалин і руїн.
Ридання се, не дзвін…
Прохання… плач… проклони.

Замовкло… покрилась ніч тугою…
Орел кровавих крил,
Облетів сто

Яворе, мій друже,
Чом’ ти похилився?
— Як мені тут не хилитись,
Бачиш, зажурився.

Лісоруби ліс мій
Почали стинати,
Буде дуже буйний вітер
Мною колисати.

І тому

Ти у гробі, ненько Україно,
Заснула під зелененьким дерньом,
А ми собі ноги покололи,
Як до тебе йшли — колючим терньом.

Тілько Голгофта й хрест перед нами
І ми несем його,

Колишуть гори долину, як малу дитину.
“Цить дитино, цить!”
А Жура не спить, ні у ніч, ні в днину.

Розбиймо гори (в каміння), тоді се терпіння
Лява замете
І там розцвіте нове

Чому мене у купели
Не втопила мати?
Шкода було колисати,
Мене годовати!

Шкода було бідовати,
На руках носити,
Шкода було мене мати
На співака вчити!