Короткі

На півпуті до ідеалу
Відчула з гордістю душа:
Раніше скромність прикрашала —
Тепер посада прикраша.

Тумани і мряка, і вітру осіннього рев,
І падає листя пожовкле з дерев…
Весною ж, коли палахкоче блакить,
Додолу лиш фігове листя летить…

Чужі ідеї красти
вважав найбільшим злом:
Чого їх, справді, красти.
Вже ліпш купить диплом.

І напоєні, і ситі —
Труться й далі при кориті.

Стоять он без палива «Нива» і «Дон»,
І в тому не наша вина.
Бо ж паливо те повезли за кордон —
Щоб там закупити зерна…

(Виняток)

Павло на похмілля біжить до криниці:
Води крижаної — бо ж палить!.. — напиться.
Та лиш перегнувся з відром за цямрину —
Уздрів у воді п’яну пику огидну.

Помилився в розрахунках зав.
— Ах, це я тут винен!.. — Гриць сказав.
Зав наплів у рапорті дурниць.
— Знову я наплутав!.. — мовив Гриць.
Помилки ці варті похвали —
І Грицькові

На блюді шинка, м’ясо, ковбаса,
Та він іще й кістку — глянь! — украв у пса…

І гидко, і марудно теж,
В душі — неначе в’ються змії…
Бува так, певно, як ідеш
Уперше з ночі від повії…

Де бачив хто із смертних і коли,
Щоб правила без винятків були?
Шукай, шукай, бо ж пам’ятати слід,
Як є парадний — буде й чорний хід.

Друзі, виряджаючись в дорогу
До ясної звабної мети?
Не звикайте ви ходити в ногу,
Надто — переходячи мости.

Міст не може втримати громаду —
«Ліва-права!..» —
в прірву з

Руїни склепінь димлять ще,
Від пишних прикрас — відламки…
Перебудувать найважче
Святі повітряні замки.

Звір, що у душі у нас,
Прагне харчу повсякчас.

Кажуть: вродилося все від любові.
Істині цій ми повірить готові,
Тільки — що істина скаже сама?
Істина каже: «В цім правди нема.
Зважте лишень, мудреці безголові:
З чого от я

— Хто друг твій — скажи, не лукавлячи, нам,
І ми тобі скажемо, хто ти є сам…
Іуда розцвів, мов наївся халви:
— Мій друг — це Христос. Певно ж, знаєте ви!..

Були чужі — тепер же дружбі раді,
Про неї дзвоном дзвонять навкруги.
Що ж їх єднає ув одній громаді?
Не спільна ціль — а спільні вороги.

Ну що це ви вродили, пробі?
Він смерті ждав іще в утробі:
Допоки підписи збирали,
Узгоджували, утрясали,
Печатками штемпелювали,
Допоки пробивали в план,
Перебирались крізь

«Ні, не знайти у цім розгадок!.. —
Шкребе потилицю софіст: —
Чим більше в тінь, у закамарок —
Чомусь тим більше… «теплих» місць».

Гарно, гарно влаштувався зять
За плечима тестя дорогого:
Прохолода — божа благодать,
Хоч містечко й тепле, як до того…

Отак би йти і йти за плугом,
іти, зникаючи за пругом,
іти, не думаючи гірко,
що вже позаду світлий день,
і не помітити, як зірка
в глибоку борозну впаде.