Короткі

Червоніють снігурі
На снігу під липою.
Йде в кожусі Миколай,
Аж сніжок порипує.

Зупинився у дворі,
Розв’язав торбинку,
Нашій бабі сніговій
Пов’язав хустинку.

Зима відступає.
На вулиці мокро.
Іржава бурулька
Висить,
Наче морква.

Від променів сяє –
Поглянути любо,
Аж сонячний зайчик
Облизує губи.

Облітає листя,
Висиха трава,
Дивиться з ялиці
Заспана сова.

Лис послухав тишу,
Обійшов ярок,
Кинувся на мишу,
А спіймав – листок.

Стежечка розмита
Повертає

Горта партитуру надій океан,
Затьма рилась болем героїка;
Аже вежа Корнякта – неначе орган,
Що грає «Мелодію» Скорика.
В ній радість і подив, і крихта жалю
Хлюпочуть чуттями

Вигнаний всоте з раю
За сатанинське зло, –
Добре, що забуваю,
Як мені там було…

Важиш, хлопче, на пожертву,
Важиш, певно, неспроста:
Ще будують нашу церкву,
Ще ні дзвона, ні хреста,
Ще далеко перші святки,
Ще на небі божа рать, –
Ми ж уже – на торбу

Рвучись у даль світів,
Нам пам’ятать не зайве:
По розуму братів
Найшвидше дурень знайде.

Художник (пишна борода,
Берет і куртка, і палітра):
— Біда з натурою, біда!..
І розкорковує півлітру.

— Вже їх було — на різний смак,
І в позах різних — достобіса!..
А

— Ти маєш, небоже, питому вагу,
А я абсолютну, отож ні гу-гу!
Таким дріботинкам далеко до нас,
Бо хто я? — Валун!
Ну а ти — лиш алмаз!..

Заледве влаштувався в барі,
Не поскупившись на хабар.
(Напевно, справа тут в «наварі»,
Бо то був «алкогольний» бар).
І жив привільно років з пару,
Сприймав життя як божий

Невже ніде прискорення нема,
Скрізь діє сила вічного гальма?
Ні, маловіре, ти забув про те,
Що індекс цін —
росте, росте, росте!

Ось вам рудименти несвободи:
Страх на сонце визирнуть з імли…
Не топчись на місці, мій народе,
Йди вперед — усі ж давно пішли!..

Вже грішники — не модні:
Куди не глянь — сьогодні
Кругом самі святі
Де юре і до факте…
Лиш помічаєш раптом:
Якісь вони не ті…

І напоєні, і ситі —
Труться й далі при кориті.

Стоять он без палива «Нива» і «Дон»,
І в тому не наша вина.
Бо ж паливо те повезли за кордон —
Щоб там закупити зерна…

І гидко, і марудно теж,
В душі — неначе в’ються змії…
Бува так, певно, як ідеш
Уперше з ночі від повії…

Де бачив хто із смертних і коли,
Щоб правила без винятків були?
Шукай, шукай, бо ж пам’ятати слід,
Як є парадний — буде й чорний хід.

Кажуть: вродилося все від любові.
Істині цій ми повірить готові,
Тільки — що істина скаже сама?
Істина каже: «В цім правди нема.
Зважте лишень, мудреці безголові:
З чого от я

— Хто друг твій — скажи, не лукавлячи, нам,
І ми тобі скажемо, хто ти є сам…
Іуда розцвів, мов наївся халви:
— Мій друг — це Христос. Певно ж, знаєте ви!..

«Ні, не знайти у цім розгадок!.. —
Шкребе потилицю софіст: —
Чим більше в тінь, у закамарок —
Чомусь тим більше… «теплих» місць».