Вірші класиків - українська та світова поезія

Сховалось сонце злотооке,
Бо в горах стелиться туман,
Кривавиться із сотні ран
Земля гірських, дзвінких потоків.

Дзвенять і брязкають кайдани
Рабам невільним на руках.
І

Ой, ходжу я понад Тису
тай собі гадаю:
Як у тобі сумно-сумно
мій ти рідний краю!

Ой, глибока ж наша Тиса,
як наш жаль, глибока…
Дві німі братські могили
тут біля

Люблю тебе, мій рідний краю,
З твоїми горами, з людьми,
Повітря запах я втягаю
До себе повними грудьми.

Твої поля, ґруні і гори,
Для мене — наче з неба дар,
Люблю твої

Іван Береза як почув,
Що прапор люд підняв,
На панську службу він махнув,
Додому повертав.

Ще торбу з плечей він не зняв,
Від пороху не вмивсь,
А до повстанців

З гуцульських гір
Потоки вділ
Спадають і гучать,
Часи борні
На ґруні ці
Ударили печать.

Тут кожен лист
Дрожав під свист
Гармати як гули,
В горі

Наче у кітлі ми —
гори звідусіль —
звідси не почути
зойк нужденних сіл.

Люд у безробітті
з голоду опух…
Дармо тут ридати —
цілий світ оглух.

В неврожайні

На празник Покрови
була повінь вод…
На празник Покрови
стріляли в народ.
Кров мого народу
стікала у воду…
На празник Покрови
стріляли в народ.

На празник

Як різня почнеться —
будеш в ній і ти…
Знай, що є Вкраїна,
знай, що є брати!
Ви не витягайте
меч на свого брата!
Убивайте ката,
ріжте ворогів!

А дістанеш

Ох, як тутки нудно,
ох, як тутки сумно,
вже на березині і птах не співа’,
лише я блукаю.
Ой, гаю мій, гаю,
чого ж бо у мене
душа так рида’.

Життя скрізь

Нераз завидую вовкам,
Хоч і страшна їх доля:
Їх мучить голод по лісах,
Ще й куля жде від поля.

В проклятих горах кам’яних
З вовками голодуєм,
У сльозах топимо віки,
З

Немов блискавиця із неба, якраз
Страшна вість журбою насіла,
Що десь один вогник доблимав-погас,
Що свічка життя догоріла.

Упала одна із мільйонів зірок
І хоч ні разок не

На горі пасуться вівці,
скаржиться хтось на сопілці,
і жаліється й ридає,
а сопілка грає-грає,
ой, не грає — проклинає,
плаче, нарікає:

“Будь проклята, полонино,
де я

Бачив я сьогодні
Злидні і біду
І яку — здається —
Більше не знайду.

Це ж селяни в горах,
Це ж робітники,
Бідні лісоруби,
Слуги, візники,
Що без праці

Знов на полонині
сам-один стою,
тут забув я нині
за журбу свою.

Миле привітання
шле для мене ґрунь,
щире цілування
полонин-красунь.

Сяду-відпочину
і води

Гей, повіяв буйний вітер
із гори вдолину,
він тепер навідав знову
милу Верховину.

І село навідав рідне —
в нього легкі крила,
де мене моя матуся
на руках

Ось тут ізнов стара любов,
Зелена Верховина:
“Мій рідний край, — сказав, — вітай,
Моя ти є дитина”.

Товар іде, в ріці бреде,
Над річкою — колода.
Чудово тут. Ліси

До церкви дзвони закликали:
“Христос сьогодні народивсь”,
Дяки молебень відспівали,
Народ додому вже ладивсь.

І недалечко на дорозі,
В снігу лежало немовля,
Віддало духа

Служили в пана два брати,
Зазнали горе, муки,
Пан окрадав і збиткував
І спутав їхні руки.

Та вирвались вони із пут,
Не стало більше пана,
Заблисла воля золота,
Велика,

Оці Карпати — наше горе,
Життя у горах — мука!
Вікном хороба зазирає,
У двері Голод стука’.

І темрява нам сліпить очі,
Здирає шкуру — пан,
А сонце, вільне,

Дивлюсь на воду, що прийшла,
На величаву повінь,
Що й корінь дуба вирива’
І котиться на ровінь.

Ця сила береги мулить
І скелі підмиває,
Могутні стовбури