Вірші класиків - українська та світова поезія

Раді, веселі машерують,
Трубач в трембіту затрубів —
Це наші хлопці з під Карпатів,
Молода гарда пластунів.

Вітрик тепленько повіває,
Цілує лиця молоді,
І колише їхнім

Тобі, рідний краю, і честь, і любов,
хай вітер гуде пісню волі.
За тисячу років і сльози, і кров
народ твій пролив у неволі.

Він мужньо стояв у тяжкій боротьбі
за волю, за

Піднявся рідний стяг ізнов,
Карпатський вітер ним колише,
А сяйво сонця із-за хмар,
На йому літерами пише:
Вперед, вперед!
Свій соняшно-блакитний стяг,
Ви сильно в двох

Пустила голубку
з неволі вона,
“Мій братику, любку,
я все ще жива…”

Та голуб крилатий
путі не знайшов,
її визволяти
ніхто не прийшов…

Пустила на волю
чотири

Гей, зеленії Карпати,
Чом’ такі сумні?
Чи у горах, чи в тих зворах
Втратили пісні?
Ой, мовчать Карпати — тільки
Вітер відповів:
— Розділили Україну
Поміж

Ой, чиї ж оце могили
заросли у брості?
То борці там положили
молодечі кості.

Рвали рабства всі тенети,
йшли у бій завзято,
їх скосили кулемети,
вбили їх

Ходжу попід славний замок
Відшукати давнину,
Промовляйте, німі стіни,
Спогадайте старину.

Круті вежі, де подівся
Той колишній руський світ?
Все мовчить, сліди

Років тисячу в неволі
жив отой народ,
і без щастя, і без долі,
серед бід, незгод.

Вороги ж бо збиткували,
задавали муки,
за нізащо катували
і в’язали

Ми волю вигризли з бідою,
Скажіть, будь ласка, де вона…?
Остались далі ми рабами,
Свободи справді ще нема!
Гей, гей, народе мій бездольний,
А доки спатимеш?

Вставай, пригноблений народе,
З летаргії вставай!
Пора велика вже приходить,
Воскресне Рідний Край.

Лишаймо ми тепер роботу,
У бій рушати час!
У пропасть поженем цю

А над Дніпром широким, тихим
Стоїть гора висока,
На тій горі лежить могила
Великого пророка.

Дрижав престол тюрми народів,
Тряслись московські стіни:
Царі боялися

Розрослися квіти,
Мої не цвітуть,
Вітрик не повіє,
Сонце не загріє…
О, чого ж я тут?

Бідна хлопська хата,
Бідне тут життя!
За кавалок хліба
Брат зарізав брата
Й

Вночі по цвинтарах-могилах
Моя душа блукала,
Дідів і прадідів у гробі
Будила і питала:
“О, як ви, як, скажіть мені,
Лягли до чорної землі?”

Оті замучились на

Серед розвалин і руїн
Гуде маленький дзвін,
Забрали інших на війну,
Лишився тільки він.

Зробив їх військовий наказ
Гарматами до бою,
В дзвіниці цей маленький

Пускають кулі нам у груди,
Бо завидять, що ми живем,
Як мухи гинуть наші люди,
Палять і нищать нас вогнем,
Та ми вперед ідем,
Ідем!

Кайданів ми не

Час тюремні ґрати розбивати!
Час валити клятії тюрми,
Вільну пісню вільно заспівати,
Бути врешті вільними людьми!

Обіцянка мертва і забута,
Опинились знову у ярмі,
Нам із

О, звідки плач, гірке ридання,
Сльозами прохане благання,
Розпуки голос відкілля?
Це плаче Галицька Земля,
Ридає ніжна Буковина,
Рида’ Загіря сирота:
О, нене, рідна

Росився кров’ю рідний ґрунт,
Невільним стало ясно:
Або ми піднімемо бунт,
Або ми згинемо нещасно.

Спалили в трьох ми трон вогнем
Терпіти далі годі!
Ми три брати, ми

Хто сидить з думками
Пізно при столі?
Що розповідають
Зморщки на чолі,
Де страждання тисне,
Де зарився сум,
Де тривожна думка
Блисне через ум.

Не питайте, хто

Не можна річку вгамувати,
Їй наказати: “Не пливи!”
Не всилі здержати ви думку,
Її скувати в ланцюги.

Бо думка вільна, як пташина
І пізнає свою мету,
Вона Карпати