Вірші класиків - українська та світова поезія

Ой на горі під калинов
Зелена могила,
А в тій темній могилочці,
Лежить моя мила.

Черешату калиноньку
Вітри доглядають,
На могилі, на зеленій
Квіти розцвитають.

Незнаю, що жура, терпіня,
Бо я дворянин — я магнат,
Мої ліси и полонини,
Землі богато, сім палат.

Дурний Русин то обробляє.
Най хлоп працює, нам панам —
Коли схочу, тогди

Чоловік, тот, що без Науки,
Як та рибонька без води; —
Тліє, мліє и кінцем згине,
Не діждавши ся свободи.

Хоть без води, хоть без науки,
Усьо одно, житя нема!
Вода

Чому мене у купели
Не втопила мати?
Шкода було колисати,
Мене годовати!

Шкода було бідовати,
На руках носити,
Шкода було мене мати
На співака вчити!

Ой засвіти місяченьку,
Ночи блідий пане,
Та на мою косиченьку,
Що в долині вяне.

Цілуй, єї и за мене,
Кажи най кохає,
Моє серце розпалене,
Огнями палає!

Не

Бийтесь гори одна в другую
И розсипайтесь на муку,
А я: Вітер, прийду й подую,
Здую вас в огляну ріку.

Що то гори тії високі,
Кого сторожать они тут? —
Сині гори, думи

Що за жебрак, там, на дорозі,
Звідки він взявся, що шука’?
Голодно, босо, ледви тягнесь,
И над Дунаєм наріка’.

Шука роботи, й не находить!
А без роботи він

Невжеж тебе, ти мій народе
Хотят знову дурити,
И ти даєшся, тим пяницям
Зажмуряоч водити?

Завело тя у тьму далеко,
Злобне племя монголське,
И ще д тому на твоїй

Тут квіти, рожі, идеал,
Свята любов, коханя,
Там муки, болі без числа,
Терпіня и страданя.

Тут мрії, надія житя,
Щастя плине рікою,
Там хмара темна, як мара,
Блука’

Пийте кров, отрову?
Пийте до розсади!
Але й не чекайте
Братської поради.

Я вас не пораджу,
Пийте дале, пийте,
У тьмі, без науки,
Як бидлина жийте.

Придайте им

Скільки я страдаю,
Слези утираю,
Що у тобі все так сумно,
Бідний, ти мій краю!

Горе моє, горе!
Сердце моє коле
Нераз плачу, тай думаю:
Долеж наша, доле!

Болюж

Ходить бідний жебрак у жебри,
З села в село, з хати до хати
Котрий схоче, тот дасть кусочок,
Щоб за нього святих згадати…

Не мило му трястись, терпіти,
Бо вже йому біда

Чія та могила, там на бережечку,
Хто там спочиває під дерньом зеленим,
Хто там спить сном вічним, від своих далеко,
Що йому там сниться, під хрестом вбаленим?

Ой йому там

Нераз ми голодовали,
Нас нераз и били,
Нераз наші мертві трупи
По дорозі гнили…

Ой то нераз нашим тілом
Чорні кавки тили,
Нераз вовки над нашими
Кістоньками

Співав би я, много співав би,
Щоби земля за тремтіла,
Як той гад серця не кусавби,
Якби душа не боліла.

Болить мене душа, тай дуже!
А в серцю мов ножом коле, —
Бо ти нас

Задзвеніли пута враз,
Тай до саблі кажуть:
— “Чом тирани
Тільки нами
Невільників вяжуть?

Чому люди задрожать,
Як нас споминають,
Чом ти здавна
Така славна? —
А

Виджу з сього островерьха
Аж по чорне море, —
Ах нещасний мій народе,
Горе тобі, горе!

Плачте гори, плачте сині,
Плачте, не шкодуйте,
Вий, ти вітре, бий, ти громе
Нові

Як угоди підписали
Кров’ю і шаблями,
Засвітило сонце правди
Врешті і над нами.

Тільки, що на ті папері
Вдарили печатку, —
Рукави ми засукали
В праці від

До пана президента республики Т.Г.Масарика, з жалобою свого народа

Гнет, тиранство зазнавали,
За довгих, тисяча літ,
Тяжка була наша доля,
Бідний, гіркий був наш

Закувала зозуленька — куку,
Зозуленька та сивенька — куку.
Ясинина зеленіє,
Поточок тече, шуміє,
Куку, куку, куку.

Зозуленька на яворі — куку,
То в долині, то у горі —