Вірші класиків - українська та світова поезія

Ой високі гори як під вами сумно;
Зірниця не зійде, соненько не блисне,
Бо під нашим небом чорна хмара висне,
Бо під нашим небом чорна хмара висне
А щоб розійшлася дочекати

Рипнуло у двері, аж стіни дрожали
И ступив до хати мадярський посол,
На дворі гук, гомін, багнети блищали
И вив ся, гордився новий триколор.

А сестра збіліла, як гомін

Жовкне листя сумної калини,
Бо літо минуло,
Мені здаесь, що воно й не було.

Мені літо, то мені не літо,
Весна, не весною,
В мому серцю зима за зимною.

Жовкне листя,

На Різдво боже кличуть дзвони,
Співає крилос “Народивсь”
Цілують землю, бють поклони,
Нема того, щоб не моливсь!

…Повиходили із святині,
Десь плач… немов із під

Колишуть гори долину, як малу дитину.
“Цить дитино, цить!”
А Жура не спить, ні у ніч, ні в днину.

Розбиймо гори (в каміння), тоді се терпіння
Лява замете
І там розцвіте нове

Зажурилась бджілка…
Що робити має,
Бо у полі жовкнуть квіти,
Де медок збирає.
Де медок збирала –
Де вона гуляла,
Там ті квіти, ясні квіти
Осінь притоптала.
І зима

Служили раз два братя в пана,
Який їх майна відобрав,
Бідували дуже в тирана,
Тиран ще д тому й катував!

Їх дорога — колюче терня,
Без куска хліба, без води,
Посіяли в

. . . . . . . . . . . . . . . . .
Чекав, моливсь, щоб згинуть хоч під плотом,
Тільки на волі, а не в тюрмі
І бачить він свій шлях, повен болотом
Людського мозку, в хвилі бурній

Коли ти правдивий Боже — бач і плач!

А не смійсь над нами,
Не катуй катами
І не розпинай.

Спусти їм на доми,
Блискавки і громи,
Огнем їх пали.

Спусти синє

Звідки той плач і те ридання,
Чи се прокляття, чи прохання?…
Се плач, страдання України,
Там кров залила всі руїни,
Гієни забенкетували,
Вірли очи пють…
Коли пожежі в скарб

Дивлюсь на повінь, що прийшла,
Дивлюсь на грізну воду;
Се плач і сльози і журба
І кров мого народу.

Там далі гори, береги,
Тут самі доли: ровінь,
По горах в путах ті

Гори білі, гори, блищучі брілянти,
Не сніг в вас білієсь, а сліз діяманти.

Скілько по вас гори крови покотилось!
Не одно серденько по горах розбилось,

Тут і там могила… одна

Байдуже? — ні! болить,
От доказ: сльози рясні,
Брілянтів огні ясні.

О, лліться, лліть, з душі,
Засію вами гори,
Кістками криті бори.

І там, де вас пролив,
Зростуть

Вікном Хороба зазира’,
У двері Голод стука, —
Отсі Карпати — то наш хрест,
Отсе життя — то мука.

А ще давить нас до землі,
Якась страшенна сила, —
Життя — терновий наш

Ой ходив я и блукав я,
Збираючи квіти,
Сходив берег и долину,
Одну знайшов, другу кинув,
Квіти мої квіти!
Що мені з вами робити,
Кудиж вас подіти?

Заблудив я в світ

Лірична драма

I
Ой, болить мене головонька,
А душа вяне, за тобов,
Тільки серце горить, палає,
Кивить у нім вірна любов.
Любов моя, любов даремна!
Даремна

Тече потік з бережечка
У тиху річеньку,
И гуляє, и співає,
Аж мило серденьку!

А береза, над рікою,
Стоить и думає,
Що поточок, так весело
В ріці умирає.

Косички зівялі, які ви сумнії,
Немо ті по полю під вістрьом коси,
Й соненько не світить, бо хмари хмурнії,
Ви просто змарніли квітки без роси.

Ви росли в палату, цвили до

Було то весною, коли ми спізнались,
Як тебе увидів перший раз Марійко,
Там у городочку цвіти розвивались,
В гаю зелененькім співав соловійко.

На долині в лісі зазуля

Шумить бистра поточина,
Поточок маленький,
И по сей бік
И по той бік
Берег зелененький.

А по при ту поточину,
Дорога убита,
Тут ще косять,
Пластя носять,
Там