Вірші класиків - українська та світова поезія

Засвіти ми, місячику,
На межу, на межу,
Най я свому миленькому
Сорочку змережу.

Ой засвіти, місячику,
Крізь вікно до хати,
Най я вийду д миленькому,
Як заснула

Плавле кача по тисині;
— “Мамко моя, не лай нині,
Залаєш ми в злу годину
Сам не знаю, де погину”.

Лає мати сина, лає
Син до дому не вертає… —
Серед поля не

Попід гору високою
Попід бережечки,
Пасе вівчарь молоденький
Біленькі овечки.

Покликує на дівчину
Вівчарь молоденький
— “Продай мені, дівчинонько,
Вінок

Загубив дівчину
У зеленім гаю,
Шукаючи милу,
Кождого питаю!

Кажи, мій голубе,
Голубонько сива,
Кажи мені правду
А деж моя мила

Звідаю березу,
Звідаю калину

Несе п’яний головоньку,
Як комар колоду,
Іде собі через лаву
Та упав у воду.

Вода п’яним, куди хоче,
То віє, то качає,
Він голову піднимає,
З води

Звідси гора, звідти друга
Самі полонини,
А попід ті полонини
Узенькі долини.

Сонце хотьби й засвітило
Та оно не гріє.
Бо на горі, на високій
Зимний вітер віє.

Лугом, лугом, та через вернича
Ріка Бодроґ широка, шумить,
Понад верник, понад бистру воду
Веселая ластівка летить.

Лети, лети собі, світ широкий
Літай, пташко, літай та

Ліпше булоб не вродитись
Як по вас ходити,
Босі ноги оббивати,
В жаливі бродити.

Проливати кров із серця,
Сльозами вмиватись, —
Ліпше булоб пусті гори
З вами не

Хоть мня забий, як тобі дяка,
А хоть мені моє віддай,
Тільки з мого живого тіла
Живі куски не відривай!

Я тяжко терпів у кайданах
Рівно з тобою… Ти забув?
Тепер як брат

Гарне місто Будапешт,
Будь здоров,
Не жаль мені за тобов,
Доста-м в тебе бідовав,
Ци без соли, ци без дров.

Давна люба: Будапешт,
Бог з тобов!
Течуть сльози, текла

Ллються, сльози мої, ллються,
Моє серце трісне з жалю,
Точіть серця кам’янії
Бо пропаду під печалю.

Якжеж серцю не топитись
Та як йому не боліти?
Коли виджу,

Зійшовся я із моравцьом,
Який і досі тут бував,
Й колись у австрійскій сотни
Кларінетом хлопцям грав.

І зачався він хвалити,
Що він вже тут десять літ,
В нього “сила”, в

Ще го й на світі не було,
Ще го й не знали,
А вже пута паровали,
Окови ковали.

Ще го мати не зродила,
Під серцьом носила,
А вже руки пов’язала
Нечувана

Іще тебе твоя мати
Малим колисала,
Коли тебе співанками
Сяк напоминала:

“Ой не забудь рідне слово,
Що мати учила,
Коли тебе любий сину,
На руках носила.

Знай

Посвячую п.о. А. Волошинови

Попід тоті сині Карпати
Боровся ти за святу волю,
Щоб ржаві пута розірвати
Здобути дітям кращу долю!

Терпів муки, що в день і в

Ти у гробі, ненько Україно,
Заснула під зелененьким дерньом,
А ми собі ноги покололи,
Як до тебе йшли — колючим терньом.

Тілько Голгофта й хрест перед нами
І ми несем його,

Люби рідну мову, миле руське слово,
Єї не встидайся, за ню бийся в грудь,
За то рідне слово будь готов до всього
Та знай, що ти Русин, того незабудь.

Знай, що ти є сином

Породила дівка сина
В ярку під вербою,
І кинула на дорозі
Дитиноньку свою.

Ішли туди пани возом,
Підняли дитину,
Щоб якоїсь бездольниці
Синок не загинув,

І

Хибаж наші гіркі сльози
В море не стікали!
Хибаж тоті сині моря
Вже повисихали.

Треба з огньом бурі, тучі
Наше горе стерти —
Що ми встали і воскресли
З духової

Моя мати узка долина
Моя рідня — Карпати,
Мене вчила край полонини
Сама пташка співати.

Легейко, мило та весело
Співав мій соловейко,
Я слухав, слухав під горою
І