Вірші класиків - українська та світова поезія

Ой, світи-же, місяченьку,
Засвіти до хати,
Хай побачу з-під віконця,
Чи заснула мати.

Як заснула моя ненька,
Вийду я на межу,
І миленькому свойому
Хоч рукав

Яворе, мій друже,
Чом’ ти похилився?
— Як мені тут не хилитись,
Бачиш, зажурився.

Лісоруби ліс мій
Почали стинати,
Буде дуже буйний вітер
Мною колисати.

І тому

Вийшла мати із хатини,
Лає, проклинає сина,
Мов хуртовину тисина.

“Не кляни мені, матусю,
Я прокльонів так боюся!
Бо залаєш в злу годину,
Сам не знаю, де

Віл з ведмедем заключили
Вічний мир, угоду:
Спільно пастимуть травичку,
Спільно пити воду…

Теж і серна і вовчиця
У постійній дружбі…
Кіт і пес також у згоді,
У взаємній

Звідси гори, звідти гори
Попід гори звори,
Ще й потоки протікають,
Піняться, співають.

Далеченько гори сині,
А поля зелені,
Тільки ниви жовті, наче
Ковдрами

Іде старий із млина,
Та щось йому важко,
На щастя була корчма
І випив він “бляшку”.

Із кумом він розпрощався
В корчмі на порозі,
Та ось потік заблищався
Йому у

Віки пройшли понад Карпати
У боротьбі твоїй нерівній,
Бажав ти пута розірвати,
Зажити в Батьківщині вільній.

Не раз відчув під батогами
На власній шкурі панську

Добра мати у роботі
Із дітьми в турботі,
Їх купає, повиває
І грудьми плекає.

Їх вона безмежно любить,
Гладить і голубить,
І колиску їм лаштує,
Пестить і

Наші сльози роним по камінню
І також терновий наш вінець,
Але вірим, що прийде спасіння,
Що терпінню раз буде кінець!

Славою засяєш, Україно,
Бо надходить історичний

Ще й на світ він не зродився,
Ще його й не знали, —
А кайдани вже кували,
Пута лаштували.

Ще під серденьком матуся
І не доносила, —
А вже голодом морила
Невидима

I
— Хто ж там грає, виграває
На ґруні, біля зимівки?
Де ж та пісня залітає
З яворової сопілки?
— То ж, прохожий, знай,
Граю я — Шугай!

— Ой, кому ти виграваєш,
Ой,

Через поле широкоє
Плеще кінь дрібненький,
На конині старий дідич
Як той сніг биленький.

Уже поле перемотав
Дався на долину,
Но вже стиха, — приперає
Упрілу

Дує козарь у сопілку
Вівчарі гуляють,
Того стола із явора
Медом поливають.

Медом його поливали
Горівков хрестили,
Склянки на нім посукали,
Дукати лічили.

Ой

Історія рідного села

I
Порадились два сосіди
Липша із Соймами,
Що в спіл будуть воли пасти
Між тими горами.

Успіл будуть воли пасти
Пастухів давати,
В

Яворе, яворе
Чомуж похилився?
— “Якжеж мені нехилитись
Коли зажурився.

Довкола зачали
Січи, протинати, —
Будуть мати буйні вітри
Чим поколисати.”

Засвітило сонце ясне
На ту Верьховину,
На мою країну,
Відознало світом кажду
Глубоку долину.

Простирає свої лучі
По кождій долині,
По тій Верьховині,
Цілуючи чорні

Посадила дві черешні
В моїм городочку,
Черешні ся розвивають
В зеленім садочку.

Ластовиця прилетіла,
Весна зелененька,
В яворині закукала
Зазуля

Задумує старий дідо
В п’ятий раз женитись,
Ще на старість з молодою
Жінкою любитись.

Чоло аж до потилиці
Борода сивенька,
Але ще би му здалася
Жінка

Коло млина яворина
Лист ся розвиває,
В яворині зелененькій
Голубка літає.

Тече вода з під города
Вода студененька,
Гуляй, гуляй в яворині
Голубко

Сидить медвідь на колоді,
Ногавиці крає,
А лисиця з старим вовком
У карти ся грає.

Заяць сидить на купині
У сопілку дує,
Вовчиско му присвистує
А дикун