Вірші класиків - українська та світова поезія

Хто сидить з думою, чи не я? — о, ні!
Вязень се неволі,
Йому в серцю болі,
Мов і пута дзвонять пісні, ті сумні.

Бачать очі поле серед руїн,
Ах, самі могили!
Де шабельки

Коліть, стріляйте наші груди,
Паліть нам рани віч огнем, —
Хвилина прийде, вам страшенна,
Звалиться кріпкий мур тюрем,
Й країна рідна оживе.

Баґнетів ми не

Грайте, грайте кровавії струни,
Чей вас хто почує
І заплаче, заридає
Слезами батьків,
Як почує у серденьку,
Невільничий спів.

Рвіться срібні з болю, із ридання,
Та не

На горбочку, у садочку
Свіжо-копана могила,
Там лежить дівчина мила,
Там вона спочила.

Ще її недавно бачив
Усміхатись і радіти,
Ще ходила під лісочок
Назбирати

Я гуляю здовж потока,
він хрустально-чистий,
він спадає
і співає,
ще й сріблясто-бистрий.

І по цей бік,
І по той бік
беріжки зелені,
хочеш спрагу погасити

Я беріжка потік тече вдолину,
Залишає рідну полонину,
По камінню-плитах він стрибає,
Піниться сріблясто і співає,
Вириває з кореня смерічку
І впадає в плесо, в тиху

Лілеї, лілеї, які ви сумні,
На вас подивитись так тяжко мені,
Знайомої руки зірвали з стебел,
На мойому бюрку були дотепер,
(Для вас це, напевно, прокляті часи),
Змарніли,

Чом’ мене, ще як купала,
Не втопила мати?
Ох, було, їйбогу, шкода,
Няньчити, плекати.

Ох навіщо годувала,
На руках носила,
Чом’ мене грудьми своїми
Враз не

В багатій Празі на майдані,
На “біржі праці” він стоїть,
Від голоду неначе п’яний,
Зубами в студені скрипить.

Шукає праці й не знаходить,
А без роботи він — жебрак,
І ось

О, скажіте, добрі люди,
Що зі мною буде?
Чи без серця можна жити,
Гори ці любити?
Бо від жалю,
Від печалі
Тріскає воно,
Що в віконцях
Сяйва сонця
Вже нема

Під вікнами хати штики заблищали
І сунув до хати мадярський жандар,
А очі у нього щось хутко шукали:
“Чи тут живе — каже — поет і бунтар?

Чи тут живе знаний Угорщини

Задзвеніли пута враз
Та й до шаблі кажуть:
Чом’ тирани
Тільки нами
Людські руки вяжуть?

Нас як бачать, чом’ дрижать
Бідні і багаті,
Чом’ ти

Як місяць, блідий мандрівник
По небі ніччю бродить,
Тоді Русалка лісова
До озера підходить.

І хвилі озера-води
Наздовж перетинає,
Нурцем пускається над дно,
Постійно

Встає герой в полю вбитий,
З гроба піднимаєсь,
И спинився над могилов,
Звідтам видивляєсь.

Вмиваються кости в полю
Зимною росою,
Онде Голод в зуби ріже,
Смерть стоить

Десь дзвонять… гучать сумні ті дзвони
Розвалин і руїн.
Ридання се, не дзвін…
Прохання… плач… проклони.

Замовкло… покрилась ніч тугою…
Орел кровавих крил,
Облетів сто

Поема

I
Гуцуліо наша мати, наша рідна мати,
Як за тебе не думати, житя не давати,
Як за тебе не боротись, за тя не терпіти,
Бо ти наша рідна мати, а ми твої

Летять лісів повітрулі,
Понад полонини,
Глядають золоті ключі,
Срібної краини

Яких, то, вже років пятьсот,
Надармо шукають,
И по горах и по скалах,
За ними

Повій, повій, буйний вітре,
Из гори в долину,
Неси душу буйнесенький,
Там, на Україну.

Там, де гинуть мої братя,
Дзвонять кайданами,
Там, де плачуть, лиють слези

Дує леґінь у сопілку —
Вже ізрання п’ють горілку,
Бо гуляють вівчарі,
А гуляки то старі!
П’ють… і далі наливають,
Стіл здоровий, яворовий
Поливають.

Сиром, салом

Верховина, наче казка,
Ох, яка красуня!
Низ — вишивана запаска,
Гори — біла гуня.

Вітер холодом подує —
Щочки їй пудрує,
Ще й калиною гірською
Личка їй